Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Але «ейлабея» якщо й спроможна почасти усунути з життя біль, то вона усуває з нього будь-який інший високий ідеал. Отже, здоров’я перебуває в чомусь подібному до ґетевської рівноваги між обережним і витонченим практичним епікурейством та глибоким і палким культом Мистецтва.

Мистецтво! Мистецтво! Ось де вірна коханка, завжди юна й безсмертна; ось джерело чистої радості, забороненої для мас, дозволеної обраним. Ось той дорогоцінний харч, який робить людину подібною до бога. Як міг він пити з інших келихів, після того як доторкнувся губами до цього? Як міг він прагнути інших насолод, після того як скуштував найвищу? Як міг його дух знаходити інші причини хвилюватися, після того як відчув у собі незабутнє нуртування творчої сили? Як могли його руки байдикувати й любострасно торкатися голих жіночих тіл, після того як він відчув, що з-під його пальців вийшла субстанціональна форма? І як, нарешті, його почуття могли розслабитися й розбеститися в ницому любострасті, після того як були осяяні чуттєвістю, яка відкривала в явищах невидимі лінії, пізнавала непізнаване, вгадувала приховані думки Природи?

Його опанував несподіваний ентузіазм. Цього святого ранку він хотів би знову упасти навколішки перед вівтарем і, як у вірші ґете, читати молитви про свої побожні діяння в літургії Гомера.

«А що як мій розум занепав? А що як моя рука втратила свою спритність? Якщо я тепер негідний?» На ці сумніви його опанував такий страх, що він із дитячою тривогою став шукати негайного випробування, аби повернути собі впевненість, що його побоювання необґрунтовані. Йому захотілося якнайшвидше здійснити реальний експеримент: створити потужну строфу, намалювати людську постать, вигравіювати гравюру, розв’язати проблему форм. Ну а що далі? Чи цей експеримент не введе його в оману? Повільний занепад таланту може бути також неусвідомленим, і в цьому весь його жах. Митець, який помалу втрачає свої здібності, не помічає, як усе більше слабне його хист; бо разом зі здатністю творити й відтворювати зникає його спроможність критичної оцінки, уявлення про критерій. Він більше не помічає вад у своїй творчості, не розуміє, що його твори стають слабкими, пересічними. Він обманює себе, вважаючи, що його картина, статуя або поема відповідають законам мистецтва, тоді як вони перебувають поза ними. І тут починається найжахливіше. Митець із хворим інтелектом може не усвідомлювати власної неспроможності, як ото божевільний не усвідомлює, що з ним діється щось не те. І що тоді?

Нашого персонажа, який одужував після поранення, опанувало щось подібне до паніки. Він затиснув скроні долонями й кілька хвилин перебував під гнітом цієї жахливої думки, цієї загрози, почуваючи себе цілком знищеним. Краще б йому померти! Ніколи ще, як у цю мить, він не відчував, яку високу ціну має талант. Ніколи раніше іскра обдаровання не здавалася йому священною. Усе його єство перелякано тремтіло при одній думці, що талант може його покинути, що ця іскра може згаснути. Краще смерть!

Він підняв голову й струснув із себе всяку інертність. Вийшов у парк і став повільно прогулюватися під деревами, ні про що не думаючи. Легенький вітерець віяв над верховіттям дерев. Іноді листя падало з таким шурхотом, ніби по ньому бігали табуни білок. Маленькі клапті неба просвічували крізь гілки, такі собі сині очі під зеленими повіками. У своєму улюбленому місці, невеличкому гайку перед чотириликою Гермою, зануреною в чотиригранні роздуми, він зупинився; сів на траву, обіпершись плечима на підніжжя статуї, обернувшись обличчям до моря. Перед ним кілька прямих і звужених, як на сопілці Пана, стовбурів затуляли морський обрій; а навколо нього аканти з витонченою елегантністю розкривали своє листя, симетричне, як на капітелі Каллімаха.

Йому пригадалися слова Салмакіди [152]з легенди про Гермафродита.