Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

І він плакав разом із ними; і йому здавалося, що сльози не капають йому на серце, як бальзам, а стікають із нього, ніби падають на слизьку й холодну матерію, в яку загорнуте його серце. Неоднозначність, симуляція, фальш, лицемірство, усі форми брехні та обману в житті почуттів – усе це поприлипало до його серця, як липкий клей.

Він забагато брехав, забагато обманював, надто часто принижував себе. Огида до себе і до своїх вад переповнювала його: «Ганьба! Ганьба!» Нечестива брутальність здавалася йому нестерпною; його рани – невиліковними; він мав таке відчуття, ніби йому доведеться носити огиду до себе завжди, наче тортури, яким не буде кінця. Ганьба! Він плакав, схилившись на підвіконня, пригнічений тягарем своєї нікчемності, знесилений, як чоловік, що не бачить для себе спасіння. І не бачив зірок, які одна за одною посилали свої промені на його нещасну голову крізь сутінки глибокого вечора.

Наступного дня він прокинувся з почуттям радості, одним із тих свіжих і ясних пробуджень, які знає лише підлітковий вік у свої щасливі весни. Ранок був справжнім чудом; дихати повітрям такого ранку було величезним блаженством. Усі речі перебували в щасті світла; пагорби, здавалося, загорнуті в прозорий сріблястий серпанок, тремтіли легким тремтінням; море здавалося помережаним річками з молока, струмками з кришталю й смарагдів, тисячами вен, які утворювали ніби рухливу тканину рідкого лабіринту. Почуття вінчальної радості й релігійного екстазу струменіло від узгодженості моря, неба й землі.

Він дихав, дивився, слухав якийсь приголомшений. Уві сні його гарячка минула. Він заплющив очі в нічній темряві, заколисаний співом води, наче дружнім і відданим голосом. Хто засинав під звуки цього голосу, той мав відпочинок, наповнений втішним спокоєм. Навіть слова матері не приносили такого чистого й благодійного сну дитині, яка страждала.

Він дивився, слухав, зосереджений, розніжений, дозволяючи, щоб у нього входила ця хвиля безсмертного життя. Ніколи священна музика якогось композитора, як-от ораторія Гайдна або Te Deum Вольфґанґа Моцарта, так не хвилювали його, як тепер хвилювали прості дзвони далеких церков, що вітали прихід дня в небесах Триєдиного Бога. Він відчував, як його серце по вінця наповнюється хвилюванням. Щось подібне до туманного, але тривалого сну, щось подібне до розмаяного вітром покривала, крізь яке просвічував таємничий скарб щастя, опанувало його душу. Досі він завжди знав, чого хоче, і майже ніколи не знаходив задоволення в тому, щоб хотіти даремно. Тепер він не міг висловити своє бажання; він його не знав. Але, безперечно, те, чого він бажав, мало бути нескінченно приємним, бо він відчував глибоку втіху, лише бажаючи його.

Вірші Химери в «Королі Кіпра», стародавні, майже забуті, навернулися йому на пам’ять, звучали, як надія.

І Химера повторювала йому, у глибині серця, неголосно, з темним острахом:

Він усміхнувся. І подумав: «Любити – кого? Мистецтво? Жінку? Яку жінку?» Елена здалася йому далекою, втраченою, мертвою, вона більше йому не належала. Інші здалися йому ще більш далекими, мертвими назавжди. Отже, він вільний. Навіщо йому знову вирушати в марний і небезпечний пошук? У глибині його серця було бажання вільно і вдячно віддатися створінню вищому й чистішому. Але де воно, те створіння? Ідеал отруює кожне недосконале володіння; а в коханні кожне володіння є недосконалим та оманливим, кожна насолода змішана зі смутком, кожна втіха є половинчастою, кожна радість має в собі зародок страждання, кожен занепад духу носить у собі зародок сумніву; а сумніви розбещують, заражають, спотворюють усі насолоди, як гарпії робили неїстівними всі наїдки Фінея.

Тоді чому ж він знову простягає руку до дерева пізнання?

« The tree of knoledge has been plucked – all’s known ».

«Плоди з дерева пізнання всі обірвані – нам тепер усе відомо», – як одказує Джордж Байрон у «Дон Жуані». І справді, в майбутньому його здоров’я залежатиме від « eylabeіa », тобто від обачливості, від витонченості, від обережності, від проникливості. Таке розуміння, на його погляд, було дуже добре виражено в сонеті одного сучасного поета, якому він віддавав перевагу завдяки близькості їхніх літературних смаків і спільності естетичного виховання.