Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

То були перші безмісячні ночі серпня. У глибокій перекинутій чаші пульсувало осяйне життя незліченних сузір’їв. Обидві Ведмедиці, Лебідь, Геркулес, Човен, Кассіопея блищали таким швидким і таким потужним світлом, що здавалося, вони наближаються до Землі й проникають у земну атмосферу. Чумацький Шлях струменів, як царствена повітряна річка, наче злиття райських річок, наче величезний мовчазний потік, який затягнув у свою водяну безодню пил із зоряних світів і струменів у кришталевому руслі між заквітчаних берегів. Вряди-годи осяйні метеори прокреслювали нерухоме повітря, скочуючись униз легко й тихо, наче крапля води по алмазному склу. Зітхання моря, повільного й урочистого, було досить, щоб виміряти спокій ночі, не стурбувавши його; і паузи були приємнішими за звук.

Але цей період видінь, абстракцій, інтуїції, чистих споглядань, цей різновид буддійського, так би мовити, космогонічного містицизму був дуже коротким. Причини цього рідкісного явища, крім пластичної природи молодика та його ставлення до об’єктивності, слід, мабуть, було шукати в незвичайній напрузі і граничній вразливості його нервової системи. Помалу-потроху він почав знову усвідомлювати себе самого, віднаходити відчуття свого «я», повертатися у свою примітивну тілесність. Одного дня, в полуденний час, коли життя речей, здавалося, припинилося, велика й жахлива тиша дозволила йому заглянути до себе всередину й раптом побачити запаморочливі безодні, невичерпні потреби, незрушні спогади, накопичення страждань і каяття, усю свою нікчемність певного часу, усі сліди свого пороку, усі решки своїх пристрастей.

Відтоді смиренний і тихий смуток опанував його душу, й він побачив у кожному аспекті речей стан своєї душі. Замість переходити в інші форми існування або поставити себе в інші обставини, чи втратити свою індивідуальність у загальному житті, він тепер уявляв собі суперечливі явища, поринаючи в природу, яка була суб’єктивним виявом його інтелекту. Краєвид став для нього символом, емблемою, знаком, провідником, який водив його по його внутрішньому лабіринту. Він знаходив таємну спорідненість між очевидним життям речей та інтимним життям своїх бажань і своїх спогадів. « To me – High mountains are a feeling ». [151]Як у вірші Джорджа Байрона гори, так у ньому почуттям було море.

Прозоре й чисте море вересня! Море, спокійне й невинне, як сонний хлопець, простягалося під янгольським перлистим небом. Іноді воно було зовсім зелене з витонченими і дорогоцінними барвами малахіту. А маленькі вітрила на його поверхні нагадували мандрівні вогники. Іноді воно було густо-синім, такого інтенсивно синього кольору, котрий здавався майже геральдичним, помережане золотими нитями, наче ляпіс-лазур; а розмальовані історичними сюжетами вітрила над ним здавалися процесією католицьких штандартів, хоругов і щитів. А іноді воно набувало розмитого металевого й сріблястого кольору, змішаного із жовтавим кольором спілого лимона, утворюючи загальний колір, небачено дивний і делікатний. І вітрила над ним були священними й незліченними, як крила херувимів на іконах Джотто.

Долаючи хворобу, він відкривав у собі забуті враження дитинства, ту свіжість, яку вносять у дитячу кров пориви солоного вітру, ті незбагненні ефекти, які створюють світло, тіні, кольори, запах води, хвилюючи і збуджуючи душу юного хлопця. Море не тільки створювало картину, якою милувалися його очі, але було також вічною хвилею миру, до якої линули його думки, магічним джерелом юності, в якому його тіло віднаходило здоров’я і дух шляхетності. У таємничий спосіб море приваблювало його, як приваблює батьківщина; і він віддавався йому із синівською довірою, як слабкий син віддається в руки всемогутнього батька. І воно давало йому втіху; бо ніхто ніколи не довіряв морю свій біль, свої бажання, свої мрії марно.

Море завжди знаходило для нього глибоке слово, повне непередбачених відкриттів, раптових осяянь, несподіваних значень. Воно відкривало в потаємних глибинах його душі ще живу, хоч і приховану, рану й примушувало її кривавитися; але після цього бальзам був набагато приємнішим. Пробуджувало в серці заснулу химеру й робило так, що він знову відчував її пазурі та дзьоб; але відразу ж убивало її й ховало в серці назавжди. Пробуджувало в його пам’яті спогади й оживляло їх так, що він переживав усю гіркоту каяття щодо своєї участі в подіях, які безповоротно минули; але відразу винагороджувало його солодким забуттям, яке не мало кінця. Усе, що проникало в цю душу, залишалося прихованим завдяки великому втішальнику. Як ото сильний електричний струм примушує світитися метали й відкриває їхню структуру по кольору світла, яке вони випромінюють, сила моря освітлювала й відкривала всі можливості цієї людської душі.