Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

І підійшов до Рутоло, сказавши:

– Ви поранені, якщо я не помиляюся.

І справді, той мав подряпину на передпліччі, але таку легку, що не знадобився навіть пластир. Проте він був дуже засапаний. Його майже мертвотна блідість свідчила про стримуваний гнів. Спереллі, всміхаючись, тихо сказав, звертаючись до Барбарізі:

– Тепер я знаю свого супротивника. Я поставлю йому гвоздику під правим соском. Пильно стеж за його другим випадом.

Оскільки, сам того не помітивши, він торкнувся гостряком шпаги до землі, голомозий лікар з великою щелепою підійшов до нього з губкою, намоченою в розчині фенолу, й дезінфікував його шпагу.

– Святий Боже! – пробурмотів Андреа до Барбарізі. – Він подивився на мене лихим оком. Ця шпага зламається.

Чорний дрізд заспівав між деревами. У розарії кілька троянд зронили пелюстки, що розвіялися за вітром. Кілька низьких хмар напливли на сонце, ріденькі, схожі на овечу вовну, й відразу розпалися на дрібні клапті й поступово розсіялися.

– У позицію!

Джанетто Рутоло, свідомий того, що поступається супротивникові, вирішив діяти без будь-якого плану й у такий спосіб порушити будь-які обмірковані дії іншого дуелянта. Його перевага була в нижчому зрості і спритному, гнучкому тілі, в яке було важко влучити шпагою.

– Уперед!

Андреа Спереллі вже знав, у який спосіб наступатиме на нього Рутоло, з його звичними фінтами. Він стояв у позиції, зігнувшись, наче арбалет, готовий вистрелити, обираючи зручну мить.

– Стійте! – заволав Сан-Марґеріта.

На грудях у Рутоло з’явилася кров. Шпага супротивника вдарила його під правий сосок, проникнувши в тіло майже до ребра. Підбігли лікарі. Але поранений сказав Кастельдьєрі грубим голосом, у якому чулося тремтіння гніву:

– Це дрібниця. Хочу продовжувати поєдинок.

Він відмовився повернутися у віллу для медичної допомоги. Лисий лікар, злегка натиснувши на невеличку рану, яка ледве сочилася кров’ю, промив її антисептичною рідиною і затулив пластиром, сказавши:

– Можете продовжувати.

Барон на сигнал від Кастельдьєрі, не зволікаючи, дозволив третю атаку.

– У позицію!

Андреа Спереллі відчув небезпеку. Супротивник, низько зігнувши коліна й майже заховавшись за лезом своєї шпаги, здавалося, рішуче наготувався до останнього зусилля. Очі в нього яскраво блищали, а ліве стегно від надмірної напруги м’язів сильно тремтіло. Андреа цього разу, готуючись до нападу суперника, наготувався відхилитися вбік і повторити вирішальний удар Кассібіле, й білий кружечок матерії на ворожих грудях правив йому за мішень. Він готувався завдати удар туди, але влучити у простір між ребрами, а не в саме ребро. Тиша навколо здавалася глибшою; усі присутні усвідомлювали, яка вбивча воля надихала обох чоловіків; і їх опанувала тривога й гнітила думка, що їм, можливо, доведеться відвезти додому мертвого або вмирущого. Сонце, затулене білими хмарками, світилося майже молочним світлом. Рослини то шелестіли, то затихали. Чорний дрізд досі свистів, невидимий.

– Уперед!

Рутоло шалено кинувся вперед, зробивши шпагою два оберти й завдавши удару на другому. Спереллі парирував удар і відповів, ступивши крок назад. Рутоло насідав на нього, розлючений, зі швидкими уколами, майже всі вони були низькими, й він більше не супроводжував їх криками. Спереллі, не розгубившись перед таким лютим натиском і прагнучи уникнути смертельної сутички, парирував удари супротивника сильними ударами шпаги й відповідав так різко, що кожен його випад міг би пронизати ворога наскрізь. Стегно Рутоло біля паху сочилося кров’ю.

– Стійте! – гримнув Санта-Марґеріта, помітивши цю кров.

Але саме в цю мить Спереллі, парируючи низький удар шпаги супротивника, дістав удар у груди й упав непритомний на руки Барбарізі.

– Рана в груди у правому четвертому міжребер’ї, шпага проникла в грудну порожнину, злегка зачепивши легені, – оголосив у кімнаті після огляду пораненого хірург із бичачою шиєю.

Одужання – це очищення й відродження. Ніколи відчуття життя не є таким солодким, як після тяжкої хвороби; і ніколи людська душа так не схиляється до доброти й до віри, як після того, коли вона заглянула в безодню смерті. Одужуючи, людина розуміє, що думка, бажання, воля, усвідомлення життя – це не життя. Щось у ній є пильніше, аніж думка, триваліше, ніж бажання, могутніше, ніж воля, глибше, аніж свідомість; це субстанція, природа свого єства. Вона розуміє, що її реальне життя, так би мовити, є тим, якого вона не прожила. Це поєднання мимовільних, спонтанних, неусвідомлених, інстинктивних відчуттів; це гармонійна й таємнича діяльність тваринного зростання; це непомітний розвиток усіх перетворень і всіх оновлень. Життя, яке має до людини стосунок, здійснює чудеса одужання; закриває рани, повертає втрати, оновлює розбиті інтриги, зшиває роздерті тканини, зміцнює структуру органів, добавляє в жили необхідну для організму кров, знову затуляє очі пов’язкою кохання, надіває на голову корону сновидінь, знову розпалює в серці вогонь надії, допомагає розгорнути крила химерам фантазії.