У певні години той, хто одужував, під постійним тиском такої сили, під безперервною грою такого зачарування переживав щось подібне до розгубленості й навіть страху, так ніби такий тиск і таку гру його слабка натура ще не могла витримати. У певні години безперервна розмова між його душею й морем уселяла йому туманний сенс безпорадності, надто посилювала тривогу інтелекту, який прагнув зрозуміти незбагненне. Смуток вод хвилював його, наче велике лихо.
Одного дня йому здалося, що він загинув. Зловісні спалахи палахкотіли на обрії, жбурляючи криваві й золотаві бризки на темні води моря; плутанина темно-лілових хмар підіймалася з випарів, схожа на бійку страхітливих кентаврів над вулканом, який вивергає полум’я; і в цьому трагічному світлі похоронний кортеж трикутних вітрил чорнів на далекому обрії. Ті вітрила мали колір, який годі описати: зловісні, наче ознаки смерті, вони були помережані хрестами й темними постатями і здавалися вітрилами кораблів, які перевозили трупи померлих від чуми на якийсь проклятий острів, населений голодними чорними грифами. Людські почуття жаху й болю нависали над морем, подих агонії відчувався в цьому повітрі. Хвиля, яка витікала з ран страховищ, що зчепилися в герці, не зупинялася й утворювала річки, які повсюди забарвлювали воду в червоне до самого берега, переходячи то там, то тут у фіолетові і зелені барви, ніби розкладаючись. Раз у раз плутанина обвалювалася, тіла спотворювалися або розривалися, закривавлені клапті одягу звисали з країв вулкана або зникали, поглинуті безоднею. І знов після великого обвалу відроджені гіганти кидалися в битву ще з більшою люттю, знов утворювалася плутанина, ще грандіозніша; й знову починалося кровопролиття, ще кривавіше, аж поки бійці зливали всю свою кров у попіл сутінків, бездиханні, скалічені, й падали на майже погаслий вулкан.
Це здавалося епізодом із якоїсь первісної битви титанів, героїчним спектаклем, побаченим крізь довгу вервечку віків у небі казки. Андреа з напруженою увагою спостерігав за всім цим дійством. Звикши до спокійного настання сутінків у кінці тихого літа, він тепер відчув, як цей незвичний контраст потряс, схвилював і стривожив його з дивною силою. Спочатку його опанувала ніби неясна тривога, сповнена неусвідомленого серцебиття. Зачарований войовничим заходом сонця, він спочатку не зміг заглянути в самого себе. Та коли згори посипався попіл сутінків, погасивши всі битви, й море перетворилося на щось подібне до величезного болота свинцевого кольору, він почув у темряві крик власної душі, крик інших душ.
У ньому наче відбулася похмура кораблетроща в темряві. Безліч голосів кликали на допомогу, благали про порятунок, кликали смерть; то були знайомі голоси, які він уже колись чув (голоси людських створінь чи привидів); і він тепер не відрізняв їх між собою! Вони кликали, благали, проклинали марно, відчуваючи свою погибель; вони стихали, придушені ненаситною хвилею; ставали слабкими, далекими, уриваними, невпізнаваними; перетворювалися на стогін; згасали й більше не озивалися.
Він залишався сам-один. Від усієї його юності, від усього його внутрішнього життя, від усіх його ідеалів не залишилося нічого. Усередині нього залишалася тільки холодна й порожня безодня; навколо нього – незворушна природа, вічне джерело болю для самотньої душі. Усі надії погасли, усі якорі були зламані. Навіщо жити?
Несподівано в його пам’яті виник образ Елени. Образи інших жінок наклалися на нього, змішалися з ним, розвіяли його, розвіялися й самі. Йому не вдалося змінити жоден. Усі вони, здавалося, сміялися ворожим сміхом, коли розвіювалися. І розвіюючись, усі, здавалося, забирали щось від нього. Що саме? Він не знав. Нечуване приниження гнітило його. Майже відчуття старості заморозило йому душу; його очі наповнилися слізьми. Трагічне застереження лунало в його серці: «Надто пізно!»
Недавні радощі миру та меланхолії здавалися йому вже далекими, здавалися ілюзією, що уже щезла; вони ніби були привнесені в нього іншою душею – новою, чужою, яка увійшла в нього й раптом зникла. Йому здавалося, що його колишня душа більше ніколи не зможе ані оновитися, ані збадьоритися. Усі рани, які він, не криючись, відкрив у гідності свого внутрішнього єства, почали стікати кров’ю. Усі приниження, яким він без огиди піддавав свою совість, вийшли назовні, наче плями, й розширилися, наче проказа. Уся зневага, яку він безсоромно накликав на свої ідеали, спричинила в ньому гострі, розпачливі, жахливі докори сумління, так ніби в ньому плакали душі всіх його дочок, у яких він, батько, забрав цноту, поки вони спали й бачили сни.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу