Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Після смертельної рани, після, можна сказати, тривалої й повільної агонії Андреа Спереллі потроху відроджувався – в іншому тілі та з іншим духом, як нова людина, як істота, що вийшла зі свіжої ванни Лети, спустошена й позбавлена пам’яті. Йому здавалося, він увійшов в елементарнішу форму. Минуле в його пам’яті перебувало на одній і тій самій відстані, так ото коли ми дивимося на зоряне небо, і воно здається розсіяним і рівновіддаленим, хоч його зірки перебувають на неоднаковій відстані від нас. Тривоги затихали, грязь осідала на дно, душа очищалася; і він повертався в обійми природи-матері, відчуваючи, як вона по-материнському наділяє його добротою й силою.

Гостюючи у своєї кузини на віллі Скіфаноя, Андреа Спереллі повертався до існування поблизу моря. Позаяк первинна природа в нас досі переважає, і наша стара душа в обіймах душі природної досі пульсує від такого контакту, той, хто одужував, підлагоджував своє дихання до широкого й спокійного дихання моря, підіймав своє тіло, уподібнюючи його до міцних дерев, підлаштовував свою думку до спокою обріїв. Помалу-потроху в години уважного й зосередженого дозвілля його дух підіймався, розгортався, розкривався, лагідно тягся догори, як трава, притоптана на стежках; він ставав нарешті правдивим, простим, оригінальним, вільним, відкритим для чистого пізнання, схильним до чистого споглядання; він вбирав у себе речі, осмислював їх як модальності власного буття, як форми власного існування; він відчував, що нарешті проникає в ту істину, яку проголошували Упанішади Вед: « Hae omnes creaturae in totum ego sum, et praeter me aliud ens non est ». [150]Могутнє відчуття ідеалу, яким дихали священні індійські книги, які він певного часу вивчав і любив, здавалося, підносили його вгору. І він знову відчував свою спорідненість із санскритською формулою, що називається Магавак’я, тобто Велике Слово: « TAT TWAM ASI », що означає: «Цією живою річчю є ти».

Були останні дні серпня. Море перебувало у глибокому спокої; вода в ньому була такою прозорою, що з досконалою точністю віддзеркалювала будь-який образ. Остання лінія вод так зливалася з небом, що дві стихії здавалися однією – недоторканою, надприродною. Широкий амфітеатр пагорбів, населений оливами, апельсинами, пініями, всіма найшляхетнішими формами італійської рослинності, що панував над цією тишею, уже не був безліччю різних речей, а однією суттю під одним сонцем.

Молодик, що лежав у затінку чи сидів на камені, прихилившись до дерева, здавалося, відчував, як крізь нього біжить річка часу. З певним знерухомленим спокоєм він вірив у те, що в його грудях живе цілий світ; з певним сп’янінням релігійного екстазу він вірив, що володіє нескінченністю. Те, що він доводив собі, описати було не можна, й неможливо виразити навіть словами містика: «Я допущений природою в одне з найпотаємніших її святилищ – до джерела універсального життя. Там я пізнаю причину руху й чую первісний спів істот у всій їхній свіжості». Видовище, яке він бачив перед собою, поступово ставало глибоким і безперервним. Віття дерев над його головою, здавалося, підіймало небо, наповнювалося голубінню, блищало, наче корони безсмертних поетів; і він споглядав і слухав, дихаючи морем і землею, незворушний, наче бог.

Куди ж поділися його марнославство, його брутальність, штучність і брехня? Де були його кохання, обмани й розчарування, й та невиліковна відраза, що наставала після насолоди? Де були ті нечисті й швидкі любощі, які залишали йому в роті дивну оскому, схожу на смак яблука, надрізаного сталевим ножем? Він не пам’ятав уже ні про що. Його дух дійшов до великого заперечення. Інший принцип життя увійшов у нього. Хтось увійшов у нього потаємно, той, хто глибоко відчував мир. Він відпочивав, бо більше не жадав нічого.

Жадання покинуло його царство; його інтелект запроваджував свої власні закони й віддзеркалював об’єктивний світ як чистий об’єкт пізнання; речі поставали перед ним у своїй справжній формі, у своєму справжньому кольорі, у своєму справжньому й повному значенні і своїй справжній красі, точні й очевидні; пропадало будь-яке відчуття особи. У цій тимчасовій втраті жадання, у цій тимчасовій відсутності пам’яті, у цій досконалій об’єктивності споглядання була причина того, що він більше не спізнавав насолоди.

Якщо сказати правду, то молодик уперше спізнав гармонійну нічну поезію літнього неба.