Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Нарешті його покликав Барбарізі і сказав:

– Ми готові. Сторож відчинив браму вілли. Ми маємо у своєму розпорядженні кімнати нижнього поверху; це велика зручність. Іди перевдягнися.

Андреа пішов за ним. Поки він перевдягався, двоє лікарів відкрили свої скриньки, де виблискували маленькі інструменти зі сталі. Один із них був ще зовсім молодий, блідий, лисуватий, із жіночними руками, з трохи жорстким ротом, із рухливою нижньою щелепою, надмірно розвиненою. Другий був уже зрілим чоловіком, кремезний, усипаний ластовинням, із густою рудою бородою, з бичачою шиєю. Один із них здавався фізичною протилежністю другого, й така несхожість привабила зацікавлену увагу Спереллі. Вони готували на столі бинти й розбавлену фенолом воду, щоб дезінфікувати леза шпаг. Гострий кислотний запах наповнював кімнату.

Коли Спереллі привів себе в порядок, він вийшов зі своїм секундантом і з лікарями на майдан. Видовище Рима між пальмами знов привернуло його увагу й наповнило його хвилюванням. Його опанувало нетерпіння. Він хотів бути вже напоготові й почути команду про початок дуелі. Йому здавалося, він готовий завдати вирішального удару й перемогти.

– Готовий? – запитав Санта-Марґеріта, йдучи йому назустріч.

– Готовий.

Місце, обране для поєдинку, було під стіною вілли, посипане дрібним гравієм, добре притоптаним. Джанетто Рутоло вже стояв на протилежному кінці з Роберто Кастельдьєрі й Карло де Соза. Кожен прибрав дуже поважного, майже врочистого вигляду. Двох супротивників поставили так, щоб вони могли дивитись один на одного. Барон Санта-Марґеріта, призначений командувати поєдинком, зауважив, що сорочка Джанетто Рутоло надто накрохмалена, виготовлена з надто жорсткої тканини, з високим коміром; і він указав на це Кастельдьєрі, що був секундантом Рутоло. Той поговорив зі своїм підопічним. І Спереллі побачив, як його супротивник почервонів і рішучими рухами почав стягувати з себе сорочку. Андреа з холодним спокоєм наслідував його приклад. Він підкасав штани, узяв із рук барона Санта-Марґеріта рукавичку, ремінець і шпагу. Він озброївся з великою ретельністю, а тоді змахнув шпагою, аби переконатися, що добре тримає її в руках. Коли він зробив цей рух, його біцепс проступив виразно, засвідчивши, що Андреа добре розвинув руки й набув чималої сили.

Коли обидва простягли шпаги, щоб прикинути їхню довжину, шпага Джанетто Рутоло виблискувала в тремтячій руці. Попередивши обох про необхідність битися чесно, барон ді Санта-Марґеріта скомандував дзвінким і суворим голосом:

– Синьйори, в позицію!

Обидва стали в позицію одночасно, Рутоло тупнув ногою, Спереллі злегка нахилився. Рутоло був чоловіком середнього зросту, досить сухорлявий, нервовий, з обличчям оливкового кольору, якому надавали гордого вигляду закручені вгору вуса й гостра борідка у стилі Карла Першого на портретах Ван Дейка. Спереллі був вищий, стрункіший, стриманіший, надзвичайно гарний своїми манерами, твердий і спокійний; коли йшлося про рівновагу грації й сили, він усім своїм виглядом справляв враження поважного синьйора. Вони подивились один одному у вічі. І кожен внутрішньо затремтів, побачивши голе тіло чоловіка, проти якого була наставлена його гостра шпага. У тиші було чутно бурмотіння водограю, змішане з шелестінням вітру в кущах повзучих троянд, де тремтіли незліченні квіти білого й жовтого кольору.

– Уперед! – скомандував барон.

Андреа Спереллі чекав, що Рутоло кинеться у відчайдушну атаку; але той не зворухнувся. Протягом хвилини обидва стояли й ніби вивчали один одного, не схрещуючи шпаг, майже нерухомі. Спереллі, ще більше зігнувши ноги в колінах, у нижній позиції, відкрився цілком, тримаючи шпагу зовсім на терцу. Він провокував супротивника зухвалим поглядом і ударом ноги. Рутоло кинувся вперед із фінтом прямого удару, супроводжуючи його криком, наслідуючи деяких сицилійських дуелянтів; і поєдинок почався.

Спереллі не вдавався до жодних рішучих заходів, обмежуючись захистом, примушуючи супротивника виявити всі свої наміри, показати всі різновиди своєї гри. Він точно й швидко відбивав усі його удари, не відступаючи ні на крок, із дивовижною акуратністю, так ніби стояв на доріжці в академії фехтування перед безпечною шпагою. Тоді як Рутоло атакував його з жаром, супроводжуючи кожен випад криком, схожим на той крик, яким лісоруби супроводжують кожен помах сокири, коли намагаються повалити дерево.

– Стійте! – скомандував Санта-Марґеріта, від чийого зіркого погляду не вислизав жоден рух двох клинків.