Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Андреа, складаючи вірші, з цікавістю вивчав себе самого. Він не складав їх уже давно. Чи тривалий час неробства позначився на його технічних можливостях? Йому здавалося, що рими, які поступово утворювалися в його мозку, мали якийсь новий присмак. Співзвуччя утворювалися в нього спонтанно, без пошуків. Думки народжувалися вже римованими. Потім несподівано щось зупиняло цей потік; вірш чинив йому опір; усе інше розпадалося в ньому, як невідома мозаїка; склади боролися проти обмежень розміру. Музикальне й осяйне слово, яке подобалося йому, не приймалося суворістю ритму всупереч усім його зусиллям; з якоїсь рими народжувалася нова, цілком несподівана ідея, яка зваблювала його, відвертала його увагу від ідеї первісної; якийсь епітет, будучи справедливим і точним, звучав дуже слабко; якість, яку він так довго шукав, урівноваженість вірша зникали повністю; і строфа ставала схожою на медаль, яка вийшла недосконалою з вини недосвідченого ливарника, який не зміг визначити точну кількість розплавленого металу, потрібного для того, щоб заповнити порожнечу. Він із терплячою впертістю знову заливав рідкий метал у тигель і заново розпочинав свою роботу. Строфа, в кінцевому підсумку, виходила в нього повною і точною. Кілька рядків у вірші відзначалися привабливою різкістю; крізь перебіги ритму проглядала очевидна симетрія; повторюваність рим створювала чисту музику, яка впливала на душу узгоджуваністю звуків із думками, підсилюючи фізичним зв’язком зв’язок духовний; весь сонет жив і дихав, наче незалежний організм, позначений цілковитою єдністю. Щоб перейти від одного сонета до іншого, він приберігав одну ноту, як ото в музиці модуляція від тону до тону готується узгодженістю септими, яка зберігає в собі фундаментальну ноту, що має стати домінантою нового тону.

Так він творив, – швидко або повільно, – з ніколи ще не переживаною втіхою; і його улюблене місце, здавалося, було обране самотнім сатиром, відданим ліричній поезії. Море з плином дня сяяло крізь стовбури дерев, наче крізь колони портика, виготовленого з яшми; коринфські аканти здавалися коронами цих деревних колон; у повітрі, зеленаво-синьому, наче тінь озерної печери, сонце знову й знову променилося золотими стрілами, кільцями та дисками. Немає сумніву, що Альма-Тадема [154]уявив би тут свою Сафо з фіолетовим волоссям, яка сиділа б під мармуровою Гермою, граючи на семиструнній лірі посеред хору золотоволосих блідих дівчат, які втішалися б досконалою гармонією кожної строфи адонічного вірша.

Коли він закінчив складати свої чотири сонети, він набрав у груди повітря й безмовно продекламував їх із внутрішнім жаром. Очевидний розрив ритму у п’ятому рядку останнього сонета, спричинений відсутністю логічного наголосу, а отже, й проблемою з восьмим складом, здався йому завершеним, і він залишив його. Після чого записав усі чотири сонети на чотиригранній основі Герми. По одному з кожного боку, в такому порядку: