Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Скіфаноя стояла на пагорбі, в тому місці, де гірський кряж, після того як він простягається понад узбережжям й охоплює море, наче амфітеатром, відхиляється в бік материка й нависає над рівниною. Хоч вілла й була збудована кардиналом Альфонсо Карафою д’Ателета в другій половині ХVІІІ сторіччя, вона відзначалася у своїй архітектурі певною чистотою стилю. Утворювала прямокутник заввишки в два поверхи, де портики межували з апартаментами. Відкриті місця з портиками надавали будівлі легкості й елегантності, бо колони й іонійські пілястри, здавалося, були спроектовані й гармонізовані Віньйолою. [156]Це був справжній літній палац, відкритий усім вітрам моря. З боку садів, на схилі пагорба, вестибюль виходив на чудові сходи з двома відгалуженнями, що спускалися до майданчика, обмеженого двома кам’яними балясинами, схожого на терасу й прикрашеного двома водограями. Інші сходи, що відходили від країв тераси, збігали вниз по схилу до інших майданчиків, аж поки добігали до самого моря й від цієї нижньої ділянки дозволяли бачити лабіринт сімох проходів, що в’юнилися між розкішною зеленню та густими заростями троянд. Окрасою Скіфаної були троянди й кипариси. Троянд усіх різновидів, що квітували тут у всі сезони, вистачило б «на дев’ять або десять мір трояндової води», як сказав би поет «Саду честі». [157]Кипариси, гостроверхі й темні, більш священні, ніж піраміди, загадковіші, ніж обеліски, не поступалися своєю витонченою красою ні кипарисам вілли д’Есте, ні кипарисам вілли Мондрагоне, ані іншим велетням, що росли у славнозвісних віллах Рима.

Маркіза д’Ателета мала звичай жити у Скіфаної протягом літа й частини осені. Бо хоч і була однією з найбільш світських дам, вона любила село та сільську волю, де охоче приймала друзів. Вона доглядала Андреа з нескінченною турботою під час його хвороби та лікування, як старша сестра, майже як мати, і не знала втоми. Глибока прихильність поєднувала її з кузеном. Вона ставилася до нього з глибокою поблажливістю й прощала йому все. Вона була для нього доброю й відвертою подругою, спроможною зрозуміти багато речей, чутлива, завжди весела, завжди дотепна й водночас одухотворена. Досягши майже тридцяти одного року, вона зберегла дивовижну дівочу жвавість і велику привабливість, бо володіла таємницею маркізи де Помпадур, тією незаперечною красою, яка іноді вражає несподіваною грацією. Вона також володіла рідкісною чеснотою, тією, яку зазвичай називають тактовністю. Делікатний жіночий геній наділяв її непомильною інтуїцією. У своїх стосунках із незліченними знайомими обох статей вона завжди й за будь-яких обставин знала, як їй треба поводитися. І ніколи не робила помилок, не втручалася в чуже життя, ніколи не була ані недоречною, ані набридливою, вчасно робила кожен свій учинок і вчасно промовляла кожне своє слово. Її поведінка щодо Андреа в період його одужання, на перший погляд трохи дивна, насправді не могла бути більш делікатною. Вона докладала всіх можливих зусиль, щоб не турбувати його і домагатися, щоб ніхто його не турбував. Вона надавала йому цілковиту свободу; вдавала, ніби не помічає ані його дивних учинків, ані нападів меланхолії; не ставила йому нескромних запитань; домагалася, щоб її товариство не набридало йому в ті години, коли вона мусила навідувати його; намагалася не жартувати в його присутності, щоб не примушувати його вимушено всміхатися.

Андреа, який розумів делікатність її поведінки, відчував до неї щиру вдячність.

12 вересня, після того як склав сонети Гермі, він повернувся до Скіфаної в незвично радісному настрої; він зустрівся з донною Франческою на сходах і поцілував їй руки, сказавши веселим голосом:

– Кузино, я знайшов собі Істину й Дорогу.