Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Мануель, – сказала вона, – поїде в п’ятницю. Потім приїде, щоб забрати мене згодом.

– Сподіваюся, він приїде нескоро, – щиро побажала донна Франческа. – А найліпше буде, якщо одного дня ми поїдемо звідси всі разом. Ми залишатимемося в Скіфаної до першого листопада, не довше.

– Якби мене не чекала мама, я охоче залишилася б із тобою. Але я пообіцяла їй, що в будь-якому випадку приїду до Сієни на 17 жовтня, на день народження Дельфіни.

– Шкода! Двадцятого жовтня буде свято подарунків у Ровільяно, таке цікаве й дивовижне.

– Нічого не можу вдіяти. Якщо я не приїду на день народження Дельфіни, мама дуже засмутиться. Вона обожнює Дельфіну…

Її чоловік мовчав; либонь, за своєю вдачею він був мовчазний. Середній на зріст, трохи розповнілий, лисуватий, він мав шкіру дивного відтінку – блідо-зеленаву, на тлі якої білки очей, коли він дивився, виділялися, як емаль, із якої виготовляли очі деяких античних бронзових статуй. Чорні вуса, жорсткі й рівно підстрижені, схожі на волосини щітки, відкидали густу тінь на суворий сардонічний рот. Він здавався чоловіком, зрошеним жовчю. Він мав, либонь, років сорок або трохи більше. У його особі було щось неясне й лукаве, й уважний спостерігач не міг цього не помітити; це був той незбагненний вигляд порочності, характерний для поколінь, які походять від змішування рас і ростуть у неспокої й тривозі.

– Поглянь, Дельфіно, як цвітуть помаранчі! – вигукнула донна Марія, простягши руку з фаетона, щоб на ходу зламати гілочку.

Дорога справді підіймалася між двома рядами цитрусових, поблизу Скіфаної. Рослини були такими високими, що утворювали затінок. Морський вітер віяв і зітхав у тіні, насичений такими пахощами, що їх можна було пити ковтками, наче прохолодну воду.

Дельфіна стала навколішки на сидінні й вихилилася назовні з карети, щоб дотягтися до гілок. Мати обняла її однією рукою, щоб вона не випала.

– Обережніше! Обережніше! Ти можеш випасти з екіпажа. Зачекай хвилинку, поки я скину вуаль, – сказала вона. – Пробач, Франческо, допоможи мені.

І вона нахилила голову до подруги, щоб та стягла вуаль із її капелюха. Коли вона робила цей порух, букет квітів упав їй до ніг. Андреа швидко його підняв. І підвівшись на ноги, щоб подати його їй, він нарешті побачив обличчя синьйори.

– Дякую, – сказала вона.

Обличчя вона мала овальне, ледь видовжене, але зовсім трохи, то була та аристократична видовженість, яку в п’ятнадцятому сторіччі трохи перебільшували художники, котрі хотіли передати елегантність. У делікатних лініях можна було побачити той ледь помітний вираз страждання і втоми, який примушує людей захоплюватися образами дівчат у флорентійських тондо часів Козімо. [170]М’яка ніжна тінь, схожа на злиття двох прозорих кольорів – фіолетового й ідеально синього, – оточувала райдужки очей смуглявого янгола. Волосся спадало їй на лоб і на скроні, наче важка корона. Воно було відкинуте назад і стягнуте на потилиці. Спереду її пасма мали густоту й форму, схожу на шолом, як ті, що їх ми бачимо на голові Антиноя в галереї Фарнезе. Ніщо не могло б зрівнятися з грацією цієї прегарної голови, яку величезна маса волосся пригнічувала, мов божественна кара.

– Господи! – вигукнула вона, намагаючись підняти руками важкі коси, укладені під солом’яним капелюхом. – Голова мені болить так, ніби мене на годину підвісили за волосся. Я не можу довго терпіти, не розпустивши їх. Це рабство.

– А пам’ятаєш, – запитала донна Франческа, – як у консерваторії всі ми сварилися, бо кожній хотілося тебе причесати? Великі сварки виникали щодня. Ти не повіриш, Андреа, але доходило навіть до крові! О, я ніколи не забуду про сцену між Карлоттою Фіорделізе й ґабріеллою Ванні! То була справжня манія. Про те, щоб причесати Марію Бандінеллі, мріяли всі студентки, старші й молодші. Ця пошесть поширилася на всю консерваторію; були заборони, догани, навіть погрози обстригти волосся. Ти пам’ятаєш, Маріє? Усі наші душі були заворожені чорною змією, яка спускалася тобі майже до п’ят. Ми навіть плакали ночами, так хотілося кожній із нас причесати тебе. А коли ґабріелла Ванні від заздрощів надрізала тобі косу? Вона тоді зовсім утратила голову. Ти пам’ятаєш?

Донна Марія усміхнулася меланхолійною усмішкою, ніби заворожена, як людина, що їй сниться сон. Коли вона стуляла вуста, верхня губа трохи виступала над нижньою, але так трохи, що це було майже непомітно, й кутики її рота опускалися, і в їхніх заглибинах збиралася тінь. Ці особливості створювали враження смутку й доброти, але позначених тим виразом гордості, яка свідчить про моральну силу людини, що багато страждала й уміє переносити страждання.