Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Андреа подумав, що жодна з його колишніх подруг не мала такого волосся – густого й темного, наче сельва, в якій можна заблукати. Розповідь про всіх тих дівчат, закоханих у пишну косу, збуджених від пристрасті та заздрощів, які палко прагнули занурити гребінець і пальці в цей живий скарб, здалася йому приємним і поетичним епізодом із монастирського життя; і володарка незвичайного волосся туманно освітилася в його уяві, як героїня християнської легенди, в якій розповідалося про юність святої, приреченої на мучеництво й майбутнє уславлення. Водночас у його голові виникла думка про цікавий художній твір. Яке багатство й розмаїття ліній могла б надати малюнкові жіночої постаті ця хвиля чорного в’юнкого волосся!

Хоч насправді її волосся не було чорним. Він пильно придивився до нього наступного дня, за столом, у ті хвилини, коли на них падало сонячне світло. Він побачив на ньому відблиски густого фіолетового кольору, такі відблиски, які бувають на кампешевому дереві, а іноді на сталі, загартованій полум’ям, або на відполірованому палісандрі; і воно здавалося сухим, тож, попри свою густоту, волосини легко відокремлювалися одна від одної, пропускаючи крізь себе повітря, можна сказати, дихаючи. Троє яскравих і мелодійних епітетів Альцея природно пасували до Марії. Вона розмовляла витонченою мовою, виявляючи делікатний розум і схильність до інтелектуальних дискусій, до рідкісних смаків, до естетичної насолоди. Вона була наділена багатою й розмаїтою культурою, розвиненою уявою, барвистою мовою людини, яка бачила багато країн, жила в різних кліматах, знала дуже різних людей. Й Андреа відчував, що над її персоною витає особлива аура, відчував, як від неї поширюється дивна спокуса, чари, які складалися з туманних привидів далеких речей, які вона бачила, спектаклів, що їх вона досі вбирала в очі, спогадів, які заповнювали їй душу. І то були чари, яких не можна ані визначити, ані висловити. Здавалося, вона досі носить у собі сліди від світла, яке її огортало, від пахощів, які вона вдихала, від мов, що їх вона чула; здавалося, вона зберігає в собі в неясному, змарнілому, зблідлому вигляді всі чари цих сонячних країн.

Увечері, у великій залі, яка виходила в передпокій, вона сіла до фортепіано, відкрила його й запитала:

– Ти ще граєш, Франческо?

– О, ні, – відповіла маркіза. – Я перестала навчатися музики вже кілька років тому. Вважаю, що багато приємніше просто слухати її. Проте я намагаюся протегувати мистецтву, й узимку в моєму домі завжди лунає гарна музика. Правда ж, Андреа?

– Моя кузина надто скромна, донно Маріє. Вона не просто протегує музиці, вона намагається відродити в ній добрий смак. Саме в цьому році, в лютому, в її домі її турботами були виконані два квінтети, один квартет і одне тріо Боккеріні [171]й один квартет Керубіні. Це музика, майже всіма забута, але дуже приємна й вічно юна. Адажіо та менуети Боккеріні вражають дивовижною свіжістю, й лише його «Фінали» здаються мені трохи застарілими. Ви, звичайно, дещо про нього знаєте…

– Пригадую, я чула один із квінтетів чотири чи п’ять років тому, в Брюссельській консерваторії, і він здався мені чудовим і зовсім новим, наповненим несподіваними епізодами. Я добре пам’ятаю, що в деяких частинах той квінтет завдяки унісонному звучанню тих або тих інструментів звучав як дует, але завдяки відмінності тембрів виникали надзвичайні ефекти. Я не зустрічала нічого подібного в інших інструментальних композиціях.

Вона говорила про музику з тонкою обізнаністю. І щоб передати почуття, які розбуджувала в ній певна композиція або вся творчість того чи того композитора, користувалася надзвичайно доречними зауваженнями і яскравими образами.

– Я виконувала й слухала багато музики, – сказала вона. – І від кожної симфонії, від кожної сонати, кожного ноктюрна, одне слово, від кожного музичного твору я зберегла видимий образ, уявлення про його форму та колір, людську постать, групу постатей, пейзаж; тому всі мої улюблені твори мають назву залежно від того образу, який вони розбудили в мені. Так, наприклад, я маю «Сонату про сорок невісток Пріама», «Ноктюрн про красуню, яка заснула в лісі», «ґавот жовтих дам», «Джигу про млин», «Прелюдію про краплю води» і таке інше.

Вона засміялася тихим сміхом, який з цих сумних вуст пролунав із витонченою грацією і вразив, наче несподівана блискавка.

– Ти пам’ятаєш, Франческо, як у коледжі ми псували музику бідолашного Шопена, нашого божественного Фредеріка, безліччю коментарів на берегах нот? Ти була моєю співучасницею. А одного дня після серйозних дискусій ми вирішили змінити назви всіх творів Шумана; і кожен новий заголовок супроводжувався довгою пояснювальною приміткою. Я зберегла ті примітки для пам’яті. Коли сьогодні я граю або слухаю Myrten і Albumblätter , [172]усі ті таємничі зауваження мені незрозумілі; моє бачення і мої враження тепер зовсім інші, і я переживаю надзвичайно витончену втіху, коли маю змогу порівняти сьогоднішнє відчуття з минулим, нове уявлення з давнім. Ця втіха подібна до тієї, яку ми переживаємо, перечитуючи власний щоденник, але вона, либонь, набагато меланхолійніша й напруженіша. Щоденник загалом – це опис подій реальних, хроніка днів щасливих і днів сумних, сірий або рожевий слід від життя, яке від нас утікає. Коментарі, проставлені на берегах книжки про музику, в молодості, є натомість фрагментами таємної поеми душі, яка розкривається, є ліричними виливами нашого ідеального сприйняття світу, історією наших мрій. Яка там мова! Які слова! Ти пам’ятаєш, Франческо?