Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Алілуя! – сказала донна Франческа, піднявши свої гарні круглі руки. – Алілуя!

І вона спустилася в сад, Андре ж повернувся до своїх кімнат у піднесеному настрої.

Через короткий час він почув легенький стукіт у двері й голос донни Франчески, яка запитала:

– Можна увійти?

Вона увійшла, несучи в руках великий букет троянд – рожевих, білих, жовтих, пурпурових. Деякі з них, пишні й світлі, як троянди з вілли Памфілі, свіжісінькі й покриті краплями роси, мали ніби щось скляне між своїм листям; інші мали густі пелюстки й безліч кольорів, що навіювало думку про прекрасні пурпурові кольори Елізи й Тіро й розбуджувало дивне бажання жувати їх і ковтати; інші були наче з плоті, любострасні, як найлюбострасніші форми жіночого тіла, іноді з тонкими прожилками. Нескінченні градації червоного кольору – від яскравого кармазину до бляклого кольору стиглої полуниці – й майже невідчутні варіації білого кольору – від чистого незаплямленого снігу до невиразного кольору щойно надоєного молока, – кольору облатки, м’якоті рогозу, матового срібла, алебастру, опалу.

– Сьогодні свято, – сказала вона засміявшись.

Квіти закривали їй груди майже до горла.

– Дякую… Дякую, дякую! – повторював Андреа, допомагаючи їй класти квіти на стіл, на книжки, на альбоми, на купи малюнків. – Rosa rosarum! [158]

Звільнившись, вона зібрала порожні вази з усіх кімнат і почала заповнювати їх трояндами, об’єднуючи їх у невеличкі букети, які свідчили про її вишуканий смак у сполученні кольорів. Відбираючи й компонуючи квіти, вона розмовляла про тисячу речей, весело базікаючи, ніби хотіла надолужити ту відсутність слів і сміху, до якої вона вдавалася з Андреа, поважаючи його мовчазну меланхолію.

Між іншим, вона повідомила:

– П’ятнадцятого ми матимемо вродливу гостю, донну Марію Феррес-і-Капдевіла, дружину повноважного міністра з Гватемали. Ти з нею знайомий?

– Здається, ні.

– А й справді, ти її не можеш знати. Вона повернулася до Італії лише кілька місяців тому. Але наступної зими вона житиме в Римі, бо її чоловік одержав там якусь посаду. Вона подруга мого дитинства, дуже мені дорога. Ми три роки жили у Флоренції, жили й в Аннунціаті, але вона молодша за мене.

– Американка?

– Ні, італійка, родом із Сієни. Походить із родини Бандінеллі, [159]охрещена у воді з Фонте ґайя – Веселого Джерела. [160]Але схильна до меланхолії й дуже лагідна. Історія її шлюбу також не дуже весела. Той Феррес не вельми симпатичний персонаж. Проте вони мають доньку, яку дуже люблять. Ти побачиш її: бліда, з густим волоссям, із величезними очима. Дуже схожа на свою матір… Поглянь-но, Андреа, на цю троянду, чи не здається вона оксамитною? А ця інша? Їх хочеться з’їсти! Вони наче виготовлені зі сметани. Яка краса!

Вона й далі підбирала троянди й мило базікала.

Густі пахощі, що п’янили, немов сторічне вино, линули від оберемка квітів; деякі пелюстки повідпадали й застрягли в складках спідниці донни Франчески. Біля вікна в осяйному сонячному світлі легенько розгойдувалася темна вершина кипариса. Й у пам’яті Андреа звучав, немов уривок із музичної мелодії, рядок із вірша Петрарки:

На третій ранок після цього він подарував маркізі д’Ателета сонет, що дивовижно нагадував сонет стародавній і був написаний на пергамені, прикрашеному обличчями тих, котрі сміються на требниках Аттаванте [162]та Ліберале да Верона. [163]

Ось так Андреа почав знову наближатися до Мистецтва, з цікавістю експериментуючи з жартівливими і веселими сюжетами, але глибоко замислюючись над серйознішими творами. Чимало амбіцій, які хвилювали його раніше, почали відроджуватися в ньому; багато давніх проектів постали в його пам’яті у зміненому або первісному вигляді; багато давніх ідей повернулися до нього в новому або в досконалішому світлі; багато образів, колись побачених лише мигцем, тепер засвітилися перед ним, ясні й чітко окреслені, хоч він і не усвідомлював, чому і як вони в ньому розвинулися. Несподівані думки виринали з таємничих глибин свідомості й захоплювали його зненацька. Здавалося, всі неясні елементи, які накопичилися в ньому, тепер об’єднувалися особливим зусиллям волі й перетворювалися на думки за допомогою того самого процесу, через який шлункове травлення виробляє речовини, що підтримують існування тіла. Він мав намір винайти форму сучасної поеми – незмінна мрія багатьох поетів; і хотів створити справді новітню лірику, сучасну за змістом, але забарвлену всіма ознаками античної елегантності, глибоку й прозору, палку й чисту, сильну й стриману. Крім того, він мріяв написати книжку з мистецтва про первісних живописців, митців, чия творчість передувала Відродженню, про тих, які творили в другому сторіччі й були дуже мало відомі. Свою третю книжку він мав намір присвятити Берніні, [165]це мало бути велике дослідження декадентського руху, митців, які гуртувалися навколо того дивовижного чоловіка, улюбленця сімох пап, який впливав не тільки на все мистецтво, а й на все життя у своєму сторіччі. Для написання кожної з цих книжок йому, природно, були потрібні багато місяців часу, чимало досліджень, багато праці, висока напруга інтелекту, значна спроможність координації.