Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Як часто, – казала йому Елена, – моя ніжність до тебе здається набагато делікатнішою, аніж ніжність жінки закоханої. Вона стає майже материнською.

Андреа сміявся, бо вона була старша від нього не більш як на три роки.

– Як часто, – казав він їй, – поєднання мого духу з твоїм здається мені таким невинним, що, цілуючи тобі руки, я уявляю тебе своєю сестрою.

Ці оманливі очищення та піднесення почуття завжди опановували їх у ліниві проміжки втіхи, коли під час відпочинку плоті душа відчувала туманну потребу повернутися до ідеального сприйняття світу. Тоді у молодика також пробуджувалися ідеальні уявлення про мистецтво, яке він любив; і в його інтелекті штовхалися всі ті форми, які він собі створив і які споглядав, вони просили, щоб він випустив їх назовні, й слова ґетевського монологу збуджували його: «Що може розпалити природа в твоїх очах? На що спроможне мистецтво, яке оточує тебе, якщо палка творча сила не наповнює тобі душу й безперервно не стікає з кінчиків твоїх пальців, прагнучи творити?» Бажання принести радість своїй коханій гармонійними віршами або шляхетною прозою підштовхнуло його до творчості. Він написав «Симону» і намалював два офорти – «Зодіак» і «Чашу Александра».

Звертаючись до мистецтва, він обирав складні, точні, досконалі й непогрішні інструменти: метрику й різьблення. Він хотів наслідувати й відродити традиційні італійські форми, із суворою точністю, звертаючись до поетів нового стилю й до художників, чия творчість передувала Відродженню. Його методи були істотно формальними. Він любив вираз більше, аніж думку. Його літературні спроби були вправами, іграми, студіями, дослідженнями, технічними експериментами, виявами цікавості. Він вважав, як і Енріко Тен, що набагато важче написати шість гарних віршованих рядків, аніж здобути перемогу на полі битви. Його «Легенда про Гермафродита» наслідувала структуру «Байки про Орфея» Поліціано. [106]І йому вдавалося створювати строфи надзвичайної вишуканості, сили й музикальності, а надто в хорових творах, які співали страховища подвійної природи: кентаври, сирени та сфінкси. Його нова трагедія «Симона», написана коротким віршем, мала дивовижний смак. Хоч і римована в античний тосканський спосіб, вона здавалася написаною англійським поетом єлизаветинської доби, що оспівав одну з новел «Декамерона». Вона мала в собі якусь частку дивного зачарування, притаманного деяким маловідомим драмам Вільяма Шекспіра.

На обкладинці єдиного примірника свого твору поет зробив такий напис: A.S. calcographus aqua forti sibi tibi fecit . [107]

Мідь приваблювала його більше, ніж папір; азотна кислота більше, ніж чорнило; різець більше, аніж перо. Уже один із його предків, Джусто Спереллі, експериментував із різьбою. Деякі його гравюри, створені близько 1520 року, явно несуть на собі вплив Антоніо Поллайоло глибиною і навіть різкістю символів. Андреа наслідував манеру Рембрандта з його вільними мазками й «чорною манерою», [108]якій віддавали перевагу англійські офортисти школи Ґріна, [109]Діксона, [110]Ірлома. [111]Він побудував свою освіту на вивченні творчості багатьох авторів, окремо вивчав пошуки кожного з граверів, навчався в Альберта Дюрера й Парміджано, [112]у Маркантоніо [113]й Гольбейна, в Аннібале Карраччі й МакАрделла, [114]у Ґвідо [115]й у Каллотти, [116]у Тоскі [117]й Жерара Одрана; [118]але його розуміння творчості на міді вимагало від нього освітлювати методами Рембрандта елегантні малюнки флорентійських художників п’ятнадцятого сторіччя, що належали до другого покоління, таких як Сандро Боттічеллі, Доменіко Ґірландайо й Філіппіно Ліппі.

Дві його недавні гравюри зображували два епізоди кохання, дві пози, в яких демонструвала свою красу Елена Муті; вони вгадувалися за побічними аксесуарами.

Серед найдорогоцінніших речей, якими володів Андреа Спереллі, було покривало з тонкого шовку блякло-синього кольору, на якому були вигаптувані дванадцять знаків Зодіаку, назви яких були виписані готичними літерами: Aries, Taurus, Gemini, Cancer, Leo, Virgo, Libra, Scorpius, Arcitenens, Caper, Amphora, Pisces . Сонце, вишите золотом, було в центрі кола. Постаті тварин, зображені дещо архаїчним стилем, який нагадував стиль мозаїк, сяяли надзвичайним блиском. Ця матерія здавалася гідною накривати імператорське ложе. Вона й справді входила до посагу Б’янки Марії Сфорца, онуки Людовіко Моро, яка вийшла заміж за імператора Максиміліана. [119]

Краса Елени дійсно не могла мати розкішнішого покривала. Іноді, коли Андреа перебував у сусідній кімнаті, вона швидко роздягалася, лягала на ліжко під чудесне покривало й голосно кликала коханця. І йому, коли він швидко прибігав, вона здавалася божеством, загорнутим у клапоть неба. Навіть тоді, коли вона підводилася, щоб підійти до каміна, вона не скидала з себе покривала. Тремтячи від холоду, притискала до свого тіла шовк обома руками й ішла боса, короткими кроками, щоб не заплутатися у складках покривала, які досягали підлоги. Сонце світило їй у спину крізь розпущене волосся; Скорпіон тримав її за цицьку; велике зодіакальне коло тяглося за нею по килиму, захоплюючи за собою троянди, якщо вони вже падали в неї з рук.