Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

А в поцілунках – яка глибока втіха! Деякі жінки мають такі вуста, які розпалюють кохання від подиху, що їх відкриває. Чи гаряча кров забарвлює їх у пурпуровий колір, чи крига смутку робить їх смертельно блідими, чи освітлює їх доброта злагоди, чи затьмарює тінь зневаги, відкриває їх задоволення чи кривить страждання, – вони завжди несуть у собі загадку, яка хвилює інтелектуальних чоловіків, приваблює їх і бере в полон. Постійна невідповідність між виразом вуст і виразом очей створює таємницю, коли подвійна душа відкривається через відтінки краси: весела й сумна, холодна й палка, жорстока й милосердна, принижена й горда, сміхотлива й дратівлива; і неоднозначність спричиняє неспокій духу, якому подобаються темні речі. Двоє мислителів п’ятнадцятого сторіччя, невтомні шукачі високого й рідкісного Ідеалу, проникливі психологи, яким ми, певно, завдячуємо найтоншим аналізом людської фізіономістики, постійно занурені у вивчення та дослідження найважчих труднощів і найприхованіших таємниць, – Боттічеллі та Вінчі, – розуміли й по-різному відтворювали у своєму мистецтві усю незбагненну привабливість таких вуст.

У своїх поцілунках Елена справді була для коханця найнезрівняннішим еліксиром. З усіх тілесних контактів цей здавався їм найповнішим, найзадовільнішим. Іноді їм здавалося, що жива квітка їхніх душ відокремлювалася від губів, вливаючи сік блаженства в кожну вену до самого серця; й іноді вони мали в серці ілюзорне відчуття м’якого й вологого плоду, який там розчинявся. Їхнє поєднання було таким досконалим, що одна форма здавалася природним продовженням другої. Щоб продовжити ковток, вони утримували подих, поки їм здавалося, що зараз вони помруть від задишки, тоді як руки Елени тремтіли на скронях Андреа й вона була близька до непритомності. Поцілунок виснажував їх більше, ніж злягання. Відірвавшись, вони дивились одне на одного, але їхні погляди блукали в густому тумані. Й вона казала трохи хрипким голосом, без усмішки:

– Помремо.

Іноді, лежачи на спині, він заплющував очі й ждав. Вона знала цей фокус і нахилялася над ним з обміркованою повільністю, щоб поцілувати його. Закоханий не знав, куди втрапить цей поцілунок, який він, у своїй добровільній сліпоті, туманно передчував. У цю хвилину чекання й непевності незбагненна тривога напливала на всі його члени, схожа своєю інтенсивністю на жах чоловіка, який, зв’язаний по руках і ногах, зі страхом чекає, коли його затаврують вогнем. Коли нарешті губи доторкалися до нього, він насилу стримував крик. Але тортури цієї хвилини подобалися йому. Бо нерідко фізичне страждання в коханні побільшує гостроту пестощів. Елена також під впливом того дивного наслідування, яке спонукає закоханих точно повторювати ту або ту ласку, хотіла випробувати це твердження.

– Мені здається, – казала вона із заплющеними очима, – що всі пори моєї шкіри перетворюються на мільйон маленьких ротів, які мріють злитися з твоїм, бути обраними, й заздрять один одному…

Тоді він задля справедливості вкривав швидкими й густими поцілунками все її прекрасне тіло, не залишаючи неторканим жодного найменшого клаптика, ніколи не сповільнюючи свою роботу. Елена радісно сміялася, відчуваючи, як її накриває ніби невидимою пеленою. Вона сміялася й стогнала, втрачала тяму, відчуваючи, як над нею шаленіє буря його пестощів. Вона сміялася й плакала, розгублена, неспроможна стримувати палкий натиск, який її спопеляв. Потім, доклавши несподіваного зусилля, вона охоплювала його шию руками, обмотувала своїм волоссям і тримала його, засапаного, як здобич. Він, стомившись, був готовий поступитися й залишатися в її полоні. Дивлячись на нього, вона вигукувала:

– Який ти юний! Який же ти юний!

Юність у ньому, попри всю його зіпсутість, попри всю неуважність, чинила опір і зберігалася, як ото зберігається метал чи аромат, який ніколи не вивітрюється. Щирий блиск юності був його найдорогоціннішою якістю. На великому вогні пристрасті, як на вогнищі, згорало все, що було в ньому фальшивого, сумного, штучного, марнославного. Після розслаблення сил, спричиненого надмірним аналізом дій, відокремлених від усіх внутрішніх сфер, він повертався до єдності сил, до діяльності, до життя, повертав собі довірливість і безпосередність, кохав і втішався майже по-дитячому. Деякі його захоплення здавалися захопленнями хлопчака, який нічого не знає про суворість життя, деякі його фантазії були сповнені грації, свіжості й палкого захвату.