Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Яке в нас дивне кохання! – казала Елена, пригадуючи їхні найперші дні, свою хворобу, згадуючи, як відразу вона віддалася. – Я віддалася б тобі в той самий вечір, коли побачила тебе.

Вона цим пишалася. А її коханець казав:

– Коли я почув, як того вечора моє ім’я повідомили разом із твоїм при вході, я не знати чому відчув переконаність у тому, що моє життя поєднається з твоїм назавжди!

Вони вірили в те, що казали. Разом читали римську елегію ґете: «Lass diech, Geliebte, nicht reun, das du mir so schnell dich ergeben ! – Не переживай, о моя люба, що ти так швидко мені віддалася! Повір, я не плекаю до тебе жодного ницого або нечистого почуття. Стріли кохання влучають по-різному. Одні лиш легенько дряпають, але від тієї отрути, яка проникає у ваше серце, ви страждаєте багато років. Інші – добре оперені й озброєні залізним гостряком, проникають у мозок і відразу заражають кров. У героїчні часи, коли кохалися боги й богині, за поглядом ішло жадання, за жаданням приходила насолода. Невже ти думаєш, що богиня кохання довго міркувала, коли в гаях Іди їй сподобався одного дня Анхіз? А Луна? Якби вона вагалася, ревнива Аврора швидко розбудила б вродливого пастуха! Гера побачила Леандра в розпалі свята, й розпалений коханець поринув у нічну хвилю. Реа Сильва, цариця-невинниця, пішла набрати води в Тибрі, й там її схопив бог…»

Як для божественного співця Фаустіни, [102]для них Рим був осяяний новим світлом. Хоч би де вони проходили, вони залишали по собі пам’ять кохання. Далекі церкви Авентінського пагорба: Санта-Сабіна на чудових колонах з пароського мармуру, чудовий сад Санта-Марії дель Пріорато, дзвіниця Санта-Марії в Космедіні, схожа на живе стебло рожевого кольору, – усі вони знали про їхнє кохання. Вілли кардиналів і князів: дивовижна й ніжна вілла Памфілі, віддзеркалена у своїх джерелах й у своєму озері, де кожен гай ховає в собі шляхетну ідилію й де невідомо, чого більше – кам’яних колон чи стовбурів дерев; вілла Альбані, холодна й німа, як монастир, справжній ліс мармурових скульптур і музей сторічного самшиту, де з вестибюлів і з-під портиків виглядають із-за гранітних колон каріатиди й герми, символи нерухомості, споглядаючи незмінну симетрію зелені; вілла Медічі, схожа на ліс зі смарагдів, що виблискують у надприродному світлі; вілла Людовізі, дика на вигляд, насичена пахощами фіалок, освячена присутністю Юнони, яку обожнював Вольфґанґ, де в той час платани зі Сходу й кипариси Аврори, що здавалися безсмертними, тремтіли зі страху перед ринком і смертю; усі аристократичні вілли, найвища слава Рима, знали про їхнє кохання. Галереї картин і статуй; зала Данаї на віллі Борґезе в передмісті Рима, де Елена всміхалася, наче опанована натхненням, і зала дзеркал, де її образ блукав між хлопчиками Чіро Феррі [103]та гірляндами Маріо де Фйорі; [104]кімната Еліодора, чудесно пожвавлена надзвичайно потужним пульсуванням життя, яким Рафаель зумів наділити мертву інерцію стін, й апартаменти Борджіа, де велика фантазія Пінтуріккйо [105]розгортається в чудесному переплетенні історій, байок, сновидінь, капризів, художніх образів і сміливих фантазій; кімната Галатеї, в якій розлита незнано-чиста свіжість і незгасна лагідність світла, й кабінет Гермафродита, де дивовижне страховище, народжене з жадання німфи та напівбога, показує свою незвичайну форму посеред яскравого сяйва дорогоцінного каміння; усі самотні осідки Краси знали про їхнє кохання.

Вони розуміли захоплений вигук поета: « Eine Welt zwar bist Du, o Rom ! – Ти світ – Риме! Але без любові світ не був би світом, Рим не був би Римом». І сходи Трінітá, уславлені повільним сходженням Дня, стали сходами Щастя завдяки сходженню прекрасної Елени Муті.

Елені часто подобалося підійматися цими сходами, що скорочували відстань до палацу Дзуккарі. Вона підіймалася повільно, йдучи за своєю тінню, але її душа швидко збігала на вершину. Багато радісних годин відміряв їй маленький череп зі слонової кістки, присвячений Іпполіті, який Елена часто притискала до вуха дитячим жестом, водночас притуляючись другою щокою до грудей коханця, щоб водночас слухати, як збігають секунди і як калатає його серце. Андреа постійно здавався їй новим. Іноді вона бувала майже приголомшена невтомною життєспроможністю цього духу й цього тіла. Іноді під його ласками в неї вихоплювався крик, який виражав жаску тривогу створіння, розчавленого ґвалтівною силою почуття. Іноді в його обіймах її опановувало щось подібне до ясновидючого заціпеніння, коли їй здавалося, що, зливаючись із чужим життям, вона перетворюється на прозору, легку, плинну істоту, просякнуту нематеріальним, дуже чистим елементом. Тоді як усі ці хвилювання в повному обширі створювали в неї образ безперервного тремтіння, яке властиве літньому морю в тиху погоду. Навіть тепер, у його обіймах і на грудях у нього, після пестощів, вона відчувала всередині себе солодке бажання заспокоїтися, втихомиритися, заснути, як ото гаряча вода потроху заспокоюється й охолоняє; але якщо коханий дихав частіше або лише зворухнувся, вона знову відчувала, як невтримна хвиля перекочувалася по ній із голови до ніг, тремтіла, зменшуючись, і нарешті вщухала. Ця «спіритуалізація» тілесної насолоди, спричинена досконалою спорідненістю двох тіл, була, мабуть, найприкметнішою властивістю їхньої пристрасті. Сльози іноді здавалися Елені солодшими, ніж поцілунки.