Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Він зупинився, щоб пропустити їх. Двоє чи троє розчервонілих і непривітних облич справили на нього неприємне враження. Він помітив, що один мав забинтовану руку й бинти були заляпані кров’ю. Він також звернув увагу на ще одного, який стояв навколішки в повозці й мав мертвотно-бліде обличчя і стиснутий рот, ніби затруєний. Слова пісні змішувалися з гортанними криками, з лясканням батогів, з торохкотінням коліс, із дзеленчанням дзвіночків, з образливими вигуками, лайкою, хрипким сміхом.

Його смуток поглибився. Він перебував у дивному стані. Чутливість його нервів була такою гострою, що найменше відчуття, спричинене чимось зовнішнім, здавалося йому глибокою раною. Тим часом як невідчепна думка заволоділа всім його єством і катувала його, єство було беззахисне проти ударів навколишнього життя. Проти кожного порушення розумової рівноваги й кожної інерції волі його почуття залишалися пильними й активними, хоч він не усвідомлював чітко їхньої активності. Плин відчуттів несподівано пронизував його, як великі фантасмагорії, що навалюються на людину в темряві; вони тривожили його й лякали. Хмари передзахідного неба, Тритон, оточений колом блідих ліхтарів, видовище брутальних чоловіків і величезних коней, які спускалися схилом, крики, пісні та лайка виснажували його, розбуджували в його серці невиразний страх, якесь трагічне передчуття.

Закрита карета виїхала із саду. Він побачив, як до вікна нахилилося обличчя жінки, й вона, схоже, привіталася з ним, але він її не впізнав. Палац височів перед ним, великий, як оселя царя. Вікна першого поверху блищали фіолетовими відблисками; на карнизі затримався слабкий спалах; від під’їзду виїхала ще одна висока закрита карета.

«Якби я міг її побачити!» – подумав він, зупиняючись.

Потім рушив далі вповільненою ходою, відчуваючи непевність і надію. Вона здавалася йому далекою, майже втраченою в цій величезній будівлі.

Карета зупинилася; і якийсь синьйор висунув голову з віконця й гукнув:

– Андреа!

То був дюк ді Ґриміті, один із його родичів.

– Ти прийшов до Шерні? – запитав він із тонкою усмішкою.

– Так, – відповів Андреа. – Хочу довідатися, як вона себе почуває. Ти ж знаєш, вона хвора.

– Знаю. Я звідти. Їй краще.

– Вона приймає?

– Мене не прийняла. Але, можливо, вона захоче прийняти тебе?

І Ґриміті лукаво захихотів крізь дим сигарети.

– Я тебе не розумію, – сказав Андреа серйозним голосом.

– Стережися. Кажуть, ти в неї вже у фаворі. Я довідався про це вчора ввечері, в домі Паллавічіні. Від однієї з твоїх подруг. Повір, я тобі не брешу.

Андреа зробив нетерплячий жест і обернувся, щоб піти геть.

– Бажаю успіху! – крикнув йому дюк.

Андреа увійшов під портик. У глибині його свідомості самолюбство тішилося тією славою, яку він уже здобув. Він тепер почував себе впевненішим, більш легким, майже веселим, наповненим почуттям внутрішньої втіхи. Слова Ґриміті відразу підняли йому настрій, наче ковток міцного трунку. Поки він підіймався сходами, його надія зростала. Підійшовши до дверей, він зупинився, щоб перевести подих. Подзвонив.

Слуга його впізнав і сказав відразу:

– Якщо синьйор граф погодиться зачекати хвилину, то я піду попереджу покоївку.

Він погодився зачекати й став прогулюватися туди-сюди по великому передпокою, слухаючи, як кров стугонить йому в жилах. Ліхтарі з кованого заліза освітлювали нерівним світлом обтягнуті шкірою стіни, різьблені столи з шухлядами, античні бюсти на п’єдесталах із каталонського мармуру. Під балдахіном блищав гаптований герцогський герб – золотий єдиноріг на червоному тлі. На одному зі столів бронзовий таріль був наповнений візитівками; кинувши на них оком, Андреа побачив недавно туди покладену візитівку Ґриміті. «Бажаю успіху!» Це іронічне побажання досі звучало йому у вухах.

Увійшла покоївка і сказала:

– Герцогині трохи краще. Гадаю, синьйор граф може увійти, але тільки на одну мить. Ходіть, будь ласка, за мною.

Покоївка – жінка, чия молодість уже відцвіла, – з тонким станом, одягнена в усе чорне, із сірими очима, які дивно виблискували під білявими пасмами волосся. Її хода й рухи були на подив легенькими, майже скрадливими, як у тих дівчат, які мають звичку слугувати хворим або виконувати делікатні чи секретні доручення.

– Ходіть, синьйоре граф.

Вона пішла попереду Андреа через слабко освітлені кімнати по м’яких килимах, що поглинали кожен звук. І молодик, чий дух перебував у невтримному хвилюванні, відчував до неї інстинктивну відразу, сам не знаючи чому.