Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Вона йшла, відповідаючи на шанобливі привітання, огорнута поглядами чоловіків. У кінці галереї вона приєдналася до гурту дам, які жваво розмовляли, обмахуючись віялами під картиною Персея та закам’янілого Фінея. Там були Ферентіно, Маса д’Альбе, маркіза Дадді Тосінґві, Дольчебуоно.

– Чому ти так пізно? – запитала в неї ця остання.

– Я довго вагалася – приходити мені чи ні, бо почуваюся не вельми добре.

– А й справді, ти дуже бліда.

– Думаю, в мене знову почалася невралгія, як торік.

– Нехай її ніколи в тебе не буде!

– Поглянь-но, Елено, на пані де Бусасьєр, – сказала Джованелла Дадді своїм дивним хрипким голосом. – Тобі не здається, що вона схожа на верблюда у своїй кардинальській мантії з жовтою перукою?

– Панна Ванлоо сьогодні ввечері втрачає голову через твого кузена, – сказала Маса д’Альбе княгині, подивившись на Софію Ванлоо, яка проминула їх під руку з Людовіко Барбаризі. – Я недавно чула, як вона благала після польки зовсім поруч біля мене: «Людовіко, не робіть цього під час танцю, я вся тремчу…»

Дами засміялися, розмахуючи віялами. З суміжної зали долинули перші звуки угорського вальсу. З’явилися кавалери. Андреа нарешті зміг запропонувати руку Елені й повести її із собою.

– Я мало не вмер, чекаючи на вас. Якби ви не прийшли, Елено, я весь вечір шукав би вас. Коли побачив, як ви заходите, то в мене мало не вихопився крик радості. Я бачу вас лише другий вечір, але мені здається, що я кохав вас бозна від якого часу. Думка про вас – єдина, невтримна – є тепер усім моїм життям…

Він говорив їй слова кохання смиренно, не дивлячись на неї, втупивши погляд кудись перед собою. І вона слухала його в тій самій позі, незворушна на вигляд, наче вирізьблена з мармуру. В галереї залишалося небагато людей. Під стінами, між бюстами цезарів вироби з матового скла у формі лілей відкидали рівне м’яке світло. Безліч зелених і розквітлих рослин створювали враження розкішної оранжереї. Хвилі музики котилися в теплому повітрі під увігнутими й дзвінкими склепіннями, пролітаючи над усією цією міфологією, як вітер над розкішним садом.

– Ви мене кохаєте? – запитав молодик. – Скажіть, що ви мене кохаєте!

Вона повільно відповіла:

– Я прийшла тільки заради вас.

– Скажіть, що ви мене кохаєте! – повторив молодик, відчуваючи, як уся кров шугнула йому до серця, наче потік бурхливої радості.

Вона відповіла:

– Можливо.

І подивилася на нього тим самим поглядом, який учора ввечері здався йому божественною обіцянкою, тим незбагненним поглядом, що його тіло сприймає як любовний доторк чиєїсь руки. Потім обоє замовкли, дослухаючись до музики танцю, яка огортала їх і ставала то тихою, наче шепіт, то гучною, наче раптовий порив урагану.

– Може, потанцюємо? – запитав Андреа, який тремтів усередині на думку, що зараз вона буде в його обіймах.

Вона на мить завагалася, а тоді відповіла:

– Ні, не хочу.

Побачивши, як до галереї увійшли герцогиня ді Буньяра, її тітка по матері, і герцогиня Альбероні з дружиною французького посла, вона додала:

– А зараз будьте обережні; залиште мене.

Вона подала йому руку в рукавичці й пішла назустріч трьом дамам – сама-одна, ритмічною і легкою ходою. Довгий білий шлейф надавав витонченої грації її постаті та її ході, бо важка парча контрастувала з її тонким станом. Андреа, проводжаючи її поглядом, подумки повторював те, що вона йому сказала: «Я прийшла тільки заради вас». Вона була такою гарною тільки для нього, для нього! Але несподівано із самісінької глибини його серця піднялося гірке почуття, яке розбудили в ньому слова Анджельєрі. Оркестр енергійно заграв репризу. І він назавжди запам’ятав і ці звуки, і розкішну парчу, яку вона тягла за собою, – найменші складки на ній, найнепомітніші тіні, усі подробиці тієї врочистої миті.

Незабаром Елена покинула палац Фарнезе майже потайки, не попрощавшись ані з Андреа, ані з кимось іншим. Отже, вона залишалася на балу не більш як півгодини. Закоханий довго шукав її по всіх залах – марно.

Наступного ранку він послав служника до палацу Барберіні, щоб зібрати відомості про неї; і довідався, що вона почуває себе погано. Увечері він пішов туди, маючи надію, що його приймуть. Але камеристка повідомила, що синьйорі дуже зле й вона не хоче бачити нікого. У суботу, близько п’ятої пополудні, він знову подався туди, не втрачаючи надії.

Він вийшов із будинку Дзуккарі пішки. Темно-фіолетовий і попелястий захід сонця, трохи похмурий, накрив Рим, наче важкою ковдрою. Навколо водограю на площі Барберіні вже горіли ліхтарі блідими вогниками, як свічки навколо труни. Тритон [100]не розбризкував воду, можливо, його ремонтували або чистили. По спуску котилися повозки, запряжені двома або трьома кіньми, йшли юрми робітників, що поверталися з будівельних майданчиків. Деякі, тримаючись за руки, хиталися й на всю горлянку співали сороміцьких пісень.