Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

«Вона вільна, – міркував він. – Вона не має чоловіка, який би стежив за нею. Ніхто не може вимагати від неї звіту за її відсутність, навіть тривалу, навіть незвичайну. Вона завжди є господинею кожного свого вчинку». У його уяві несподівано виникали цілі дні, цілі ночі, наповнені пристрастю. Він озирався навколо у своїй холодній, глибокій, таємничій кімнаті; і її глибока й витончена розкіш, наповнена мистецтвом, подобалася йому, він не сумнівався в тому, що вона сподобається і їй. Це повітря чекало її подиху; ці килими чекали, коли їх почнуть топтати її ніжки; ці подушки сподівалися, що скоро на них з’явиться відбиток її тіла.

«Їй сподобається мій дім, – думав він. – Сподобаються ті самі речі, які подобаються й мені». Ця думка тішила його неймовірно, і йому здавалося, що вже інша душа, наповнена відчуттям близької насолоди, тріпотіла під високими стелями.

Він звелів служникові приготувати чай. І примостився біля каміна, щоб ліпше навтішатися вигадками своєї надії. Дістав із футляра невеличкий череп, прикрашений дорогоцінним камінням, і став уважно його роздивлятися. У світлі вогню з каміна діамантові зуби блищали на тлі жовтавої слонової кістки, а два рубіни яскраво освітлювали темряву очниць. Під відполірованим черепом мініатюрний механізм безперервно відмірював час. « RUIT HORA ». Якому майстрові спало на думку виготовити для своєї Іпполіти подарунок, використавши цю витончену фантазію смерті у столітті, коли фахівці з емалі прикрашали ніжними пасторальними ідиліями годинники, призначені показувати чичісбеям години побачень у парках, які малював Ватто? Мініатюрна скульптура свідчила про руку досвідчену, сильну, яка добре володіла своїм власним стилем: вона була гідною такого проникливого художника п’ятнадцятого сторіччя, як Вероккйо.

«Рекомендую вам узяти цього годинника». Андреа слабко усміхнувся, пригадавши слова Елени, промовлені в такий дивний спосіб після холодної мовчанки. «Безперечно, кажучи мені цю фразу, вона думала про кохання. Вона думала про наші майбутні побачення. Але чому вона потім знову стала непроникною? Чому знову стала не помічати його? Що з нею сталося?» Андреа розгублено шукав відповіді на свої запитання. Але тепле повітря, м’яке крісло, слабке світло, миготіння вогню, пахощі чаю – усі ці приємні відчуття переносили його дух до приємних помилок. Він блукав без жодної мети, наче у фантастичному лабіринті. Іноді його думки набували здатності опію – вони п’янили його.

– Я наважуся нагадати синьйорові графу, що на сьому годину його чекають у будинку Доріа, – сказав тихим голосом служник, який мав також за обов’язок нагадувати йому про різні речі.

Він пішов одягатися до восьмикутної кімнати, яка насправді була найелегантнішою й найзручнішою роздягальнею, яку бажав би мати молодий сучасний синьйор. Одягаючись, він мав вдосталь часу, щоб подбати про свою особу. На великому римському саркофазі, зі смаком перетвореному на туалетний стіл, були розкладені в досконалому порядку батистові хусточки, рукавички для балу, портфелі, коробки для сигарет, флакони з есенціями і п’ять чи шість свіжих гарденій у вазах із синьої порцеляни. Він вибрав хусточку з білими цифрами й бризнув на неї дві чи три краплі парфумів; не взяв жодної гарденії, бо їх буде досить на столах у будинку Доріа; наповнив російськими сигаретами портсигар із кованого золота, надзвичайно тонкий, прикрашений сапфіром на виступі пружини й трохи вигнутий, щоб добре прилягати до стегна в кишені штанів. Після чого вийшов до своєї карети.

У домі Доріа, між однією розмовою та іншою, герцогиня Анджельєрі, коли заговорили про недавнє народження дитини в Міано, сказала:

– Схоже, Лаура Міано та Муті розбили глека.

– Мабуть, через Джорджо? – припустила сміючись інша дама.

– Так кажуть. Ця історія почалася в Люцерні, ще влітку…

– Але Лаура не була в Люцерні.

– Авжеж, не була. Але там був її чоловік.

– Я вважаю, це плітки, більш нічого, – втрутилася до розмови флорентійська графиня донна Б’янка Дольчебуоно. – Джорджо тепер у Парижі.

Андреа чув усю цю розмову, хоч правобіч балакуча графиня Старніна постійно намагалася привернути його увагу. Слова Дольчебуоно були недостатніми для того, щоб пом’якшити гострий укол, якого йому завдала Анджельєрі. Йому хотілося знати про все до кінця. Але Анджельєрі не стала продовжувати розмову. Й інші розмови змішалися з п’янкими пахощами чудових троянд із вілли Памфілі.