Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Андреа відразу сів на його стілець, поруч із Муті. Коли йому в ніздрі проникли ніжні пахощі фіалок, він прошепотів:

– Це вже не ті, що вчора.

– Ні, не ті, – холодно відказала Елена.

У її рухах, тремтливих і лагідних, наче хвиля, завжди відчувалася загроза несподіваної криги. Вона зненацька ставала суворою й неприступною. Андреа мовчав, не розуміючи її.

– Хто більше? Хто більше? – викрикував аукціоніст.

Цифри зростали. Особливо запеклим було змагання навколо шолома Антоніо дель Поллайоло. Навіть кавалер Давіла взяв у ньому участь. Здавалося, потроху атмосфера ставала розпеченою, і бажання придбати ці гарні й рідкісні речі охопило всіх. Ця манія поширювалася, як інфекція. Того року в Римі любов до дрібничок і до антикваріату зросла до крайньої межі; усі салони вельможної аристократії та високої буржуазії були переповнені «рідкісними експонатами». Кожна дама вибирала тканину на подушки своєї канапи з церковних риз і ставила троянди у вазу з умбрійської аптеки або в халцедонову чашу. Місця публічних розпродажів були улюбленими місцями зустрічей, і вони відбувалися дуже часто. Коли дами приходили на післяполуденний чай, то, щоб похизуватися, вони казали: «Я щойно з розпродажу картин художника Кампоса. Там було велике пожвавлення. А які чудові мавританські тарілки! Я придбала коштовність Марії Лещинської. [94]Ось вона!»

– Хто більше?

Цифри зростали. Навколо прилавка юрмилися аматори. Елегантна людність віддавалася приємним розмовам навколо «Різдва» і «Благовіщення» Джотто. До запаху плісняви й старих лахів додавалися пахощі дорогого хутра, а надто запах фіалок, бо завдяки приємній моді кожна дама мала у своїй муфті букетик цих квітів. Через присутність стількох людей у повітрі панувало приємне тепло, наче у вологій каплиці, де зібралося багато вірян. Надворі шелестів дощ, щодалі сутеніло. Запалили газові світильники, й два різні потоки світла стали змагатися між собою.

– Один! Два! Три!

Удар молотка віддав флорентійський шолом у власність лорда Гамфрі Гітсфілда. Увага знову змістилася на маленькі предмети, що їх передавали з рук у руки ті, хто сидів за прилавком. Елена делікатно брала їх, роздивлялася й передавала Андреа, нічого не кажучи. То були вироби зі смальти, слонової кістки, годинники вісімнадцятого сторіччя, вироби з міланського золота часів Людовіко Моро, молитовники, написані золотими літерами на пергаменті, пофарбованому у синій колір. Між пальцями герцогині ці дорогоцінні раритети, здавалося, набували ще вищої ціни. Її маленькі руки іноді злегка тремтіли, коли торкалися речей, якими вона особливо хотіла б володіти. Андреа дивився на все пильним поглядом; й у своїй уяві перетворював кожен порух цих рук на пестощі. «Але чому Елена кладе кожну річ на прилавок замість передати йому в руки?» Він став випереджати кожен порух Елени, сам простягаючи руку. Й після того вироби зі слонової кістки, зі смальти, дорогоцінне каміння передавалися від пальців Елени йому в руки, додаючи невимовної втіхи. Здавалося, він одержував частку від чарів цієї жінки, як переходить у залізо щось від властивостей магніту. То було справді магнетичне відчуття насолоди, одне з тих гострих і глибоких відчуттів, які майже завжди виникають на початку кохання і які, схоже, не мають ані фізичного, ані духовного осідку, на відміну від усіх інших, а перебувають у нейтральному елементі нашого єства, в елементі, так би мовити, проміжному, в невідомій, але простій природі духу, витонченішій за своєю формою, де пристрасть збирається, наче в резервуарі, і звідки вона випромінюється, наче з розпаленого вогнища.

«Це насолода, яка нічим не підтверджена», – знову подумав Андреа Спереллі.

Його опанувало легке заціпеніння, й потроху його покинуло усвідомлення місця й часу.

– Рекомендую вам придбати цього годинника, – сказала йому Елена, подивившись на нього поглядом, значення якого він спершу не зрозумів.

То був невеличкий череп, вирізьблений зі слонової кістки з надзвичайною анатомічною подібністю. Кожна щелепа була оздоблена низкою діамантів, а два рубіни виблискували в глибині очниць. На лобі було викарбувано девіз: RUIT HORA , [95]а на потилиці ще один девіз: TIBI, HIPPOLYTA . [96]Череп відкривався, наче скринька, хоч лінія дотику була майже невидима. Внутрішнє биття механізму надавало цьому пристрою надзвичайної подібності з життям. Ця сумовита іграшка, яку таємничий майстер подарував своїй жінці, мала позначати години сп’яніння і своїм символом застерігати закоханих.