Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

– Ти подобаєшся мені, – повторила Елена, бачачи, що він невідривно дивиться на її губи, й, мабуть, розуміючи, які чари вона випромінювала цими словами.

Потім обоє замовкли. Він відчував, як її присутність перетікає в його кров і змішується з нею, так що його кров перетворюється на її життя, а її кров – на його життя. Глибока тиша збільшувала розміри кімнати; «Розп’яття» Ґвідо Рені [101]освячувало тінь від завіс; шум Великого міста долинав, наче плюскіт далекої хвилі. Потім несподіваним рухом Елена підвелася на своєму ліжку, стиснула обома долонями голову молодика, притягла його до себе, видихнула йому в обличчя своє жадання, поцілувала його, знову впала на ліжко й віддалася йому.

Після цього її опанував глибокий смуток, той, що завжди ховається в глибинах кожного людського щастя, як ото в гирлах усіх річок є солона вода. Лежачи, вона тримала руки над ковдрою, витягши їх обабіч; руки – нерухомі, майже мертві, – вряди-годи посмикувалися; і дивилася на Андреа невідривним, нерухомим, нестерпним поглядом. Одна за одною потекли з її очей сльози; вони невпинно струменіли по щоках.

– Елено, що з тобою? Скажи мені, що з тобою? – запитав у неї закоханий, взявши її за зап’ястки, нахилившись, щоб поцілунком увібрати сльози з її вій.

Вона міцно стиснула губи, щоб не заридати.

– Нічого. Прощавай. Залиш мене, благаю! Ти побачиш мене завтра. Іди.

Її голос і її рухи були такими благальними, що Андреа підкорився.

– До побачення, – сказав він і ніжно поцілував її в губи, відчувши смак солоних крапель, умившись цими гарячими слізьми. – До побачення! Кохай мене! Не забувай!

Йому здалося, що коли він переступив поріг, за спиною в нього вибухнули ридання. Він ішов трохи непевною ходою, як людина з поганим зором. Його супроводжував запах хлороформу, схожий на випари сп’яніння. Але з кожним кроком щось інтимне й близьке втікало від нього, тануло в повітрі. І він під дією інстинктивного імпульсу прагнув стиснутися, замкнутися, закутатися, перешкодити цьому розсіянню. Кімнати попереду були порожні й німі. З одних дверей вийшла камеристка, не створюючи найменшого шарудіння своєю ходою, найменшого шелестіння одягом, наче привид.

– Сюди, синьйоре граф. Ви трохи заблукали в цих кімнатах.

Вона всміхалася неоднозначною усмішкою, яка дратувала його. Цікавість робила колючими її сірі очі. Андреа не озвався. Присутність цієї жінки була йому неприємна, непокоїла його, вселяла відразу, дратувала його.

Щойно він опинився під портиком, то зітхнув, немов чоловік, який визволився від неспокою. Водограй розносив між деревами тихе булькотіння, яке іноді переходило в гучний плюскіт. Небо вкрилося зірками, що їх роздерті хмари огортали, наче довгим попелястим волоссям або широкими темними сітями. Між кам’яними колосами крізь ґратки з’являлися і зникали ліхтарі екіпажів, які там проїздили. У холодному повітрі поширювався подих міського життя. Далеко й близько бамкали дзвони. Нарешті він цілком осмислив і усвідомив своє щастя.

Після того дня почуття повного, ні від чого не залежного щастя опанувало обох. Пристрасть огорнула їх і зробила байдужими до всього, що не давало їм негайної насолоди. Обоє, уповні сформовані духом і тілом для втішання всіма найвищими й найрідкіснішими формами насолод, без перепочинку шукали Найвищого, Найнеподоланнішого, Найнедосяжнішого; і досягали таких висот, що іноді темна тривога опановувала їх на вершині забуття, можна сказати, голос застереження лунав у глибині їхнього єства й попереджав їх про невідоме покарання, про близький кінець. З їхньої втоми утворювалося бажання, ще більш витончене, зухвале, необачне; що більше сп’яніння вони переживали, тим химери їхніх сердець збільшувалися, збуджувалися, породжували нові марення; здавалося, вони могли знайти спочинок лише в зусиллях, як ото вогонь знаходить життя лише в горінні. Іноді фонтан несподіваної втіхи виникав у них, як ото іноді бризкає вода з-під ніг чоловіка, який блукає в гущавині лісу; й обоє пили його, не знаючи міри, поки він не вичерпувався. Іноді душа під натиском бажань завдяки рідкісному феномену галюцинацій створювала оманливий образ ширшого, вільнішого, сильнішого існування, «просякнутого найвищою втіхою». І вони поринали в нього, насолоджувалися ним, дихали ним, як у рідній атмосфері. Витонченість і вишуканість почуття та уяви йшли слідом за надміром чуттєвості.

Обоє не знали найменшого стриму від взаємної марнотратної екстравагантності плоті й духу. Вони переживали невимовну радість, розриваючи всі запони, відкриваючи всі таємниці, руйнуючи всі містерії, віддаючись одне одному до самих глибин, проникаючи одне в одного, змішуючись, перетворюючись на одну істоту.