Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

На офорті була зображена Елена, яка спить під небесними знаками. Жіночі форми виокреслювалися складками матерії, голова трохи вистромилася за край ліжка, розпущене волосся діставало до підлоги, одна рука звисала вниз, а друга лежала під боком. Не затулені покривалом частини тіла, тобто обличчя, верхня половина грудей і руки, світилися осяйним світлом; різець із надзвичайною силою передав світіння вишивки в напівтемряві й таємницю символів. Високий білий гончак Фамулус, брат того, який поклав голову на коліна графині д’Арундель на картині Пітера Пауля Рубенса, [120]витяг шию до синьйори, дивлячись на неї підозрілим поглядом, зображений зі сміливою перспективою. Задній план був глибоким і темним.

Другий офорт мав стосунок до великого срібного таза, який Елена Муті успадкувала від своєї тітки Фламінії.

Цей таз був історичним, і називався він Чашею Александра. Його подарував княгині Бізенті Чезаре Борджіа, перед тим як поїхав до Франції, щоб відвезти папську буллу, яка давала дозвіл на розлучення та новий шлюб королю Людовіку Дванадцятому. [121]Певно, він належав до тих казкових скарбів, з якими Валентин поїхав до Шинона, [122]як це описано в Брантома. [123]Малюнок постатей, які оточували срібний таз і тих, що виступали над його краями зусібіч, приписували Рафаелю.

Чаша називалася Чашею Александра, бо була виготовлена в пам’ять тієї легендарної чаші, з якої мав звичай пити на своїх великих бенкетах знаменитий Македонець. Загони лучників оточували чашу з натягнутими луками, схожі своїми дивовижними позами на тих, яких Рафаель намалював голими, коли вони обстрілювали своїми стрілами Герму [124]на фресці, яку можна бачити в залі Борґезе, розмальованій Джованні Франческо Болоньєзе. [125]Вони полювали на велику Химеру, яка визирала над краєм чаші, схожа на ручку тієї посудини, тоді як із протилежного її боку підстрибував юний лучник Беллерофонт, натягнувши лук проти новонародженого страховища Тифона. Прикраси нижньої частини чаші та її країв були виконані з дивовижною витонченістю. Внутрішні її стінки були позолочені, наче в дарохранильниці. Метал був дзвінкий, як в інструменті. Вага чаші дорівнювала трьомстам фунтам. Її форма була дуже гармонійною.

Часто, підкоряючись своєму капризу, Елена Муті приймала в цій чаші вранішню ванну. Вона могла якщо не простягтися в ній, то принаймні поринути в неї всім своїм тілом. І ніщо насправді не могло зрівнятися з чудовою грацією цього тіла, яке поринало у воду, що його внутрішня позолота чаші забарвлювала в неймовірну ніжність відблисків, бо метал ще не став сріблом, а золото уже вмирало.

Зачарований трьома формами, кожна з яких була по-своєму елегантною, – тобто жінкою, чашею і собакою, – автор офорта знайшов чудове поєднання ліній. Гола жінка стояла випроставшись у чаші, спершись однією рукою на виступ Химери, а другою на Беллерофонта, вигнувшись уперед і сміючись над собакою, який вигнувся дугою на опущених передніх лапах і випростаних задніх, задертих угору, схожий на кота, який готується до стрибка, піднявши до неї довгу витончену морду й дивлячись розумним, проникливим поглядом.

Ніколи ще Андреа Спереллі так не тішився й не страждав від тривоги, притаманної художнику, спостерігаючи за сліпою й невідворотною дією кислоти на мідь; ніколи ще не виявляв більшого терпіння, видряпуючи гострим кінчиком інструмента необхідні йому візерунки. Він, правду кажучи, народився гравером, як Лука з Голландії. [126]Він володів дивовижним умінням (яке було, можливо, рідкісним чуттям) визначати найменші уривки часу та своїх зусиль, поєднання яких допомагало йому нескінченно урізноманітнювати дію кислоти на мідь. Не тільки практика, старанність і розум, а й різновид майже непомильного природженого відчуття попереджав його про настання слушної миті, тієї самої, коли корозія давала той точний відбиток тіні, який художник вважав необхідним для своєї гравюри. І те, що він умів привносити таку духовну витонченість у грубу енергію і навіть, сказати б, наділяв її духом мистецтва й відчував якусь таємничу відповідність між ритмом свого пульсу й поступовою гострою дією кислоти, – усе це дарувало йому п’янку гордість, приносило грандіозну радість.

Елені здавалося, що коханець обожествляє її, як Сіджізмондо Малатеста [127]обожествляв Ізотту з Ріміні, [128]карбуючи на її честь незнищенні медалі.

Але саме в ті дні, коли Андреа віддавався творчості, вона ставала сумною, мовчазною і часто зітхала, так ніби страждала від якоїсь внутрішньої тривоги. Її вияви ніжності раптом ставали такими сумними, змішаними зі слізьми й погано стримуваним риданням, що молодик був приголомшений, мучився підозрами, але нічого не розумів.