Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Одного вечора вони поверталися з Авентіно [129]по вулиці Санта-Сабіна, маючи перед очима грандіозне видовище імперських палаців, підпалених червоним призахідним світлом, які палахкотіли між чорними кипарисами, крізь які сотався золотий пил. Вони скакали чвалом мовчки, бо смуток Елени передався й коханцеві. Перед церквою Санта-Сабіна Андреа зупинив свого гнідого й сказав:

– Ти пам’ятаєш?

Кілька курей, які спокійно паслися в траві, розбіглися, почувши гавкання Фамулуса. Галявина, заросла бур’яном, була спокійна й тиха, як церковне подвір’я в якомусь селі. Але мури віддзеркалювали те дивовижне світіння, яким славилися римські будівлі за часів Тиціана.

Елена теж зупинилася.

– Яким далеким здається той день! – сказала вона з легким тремтінням у голосі.

І справді, ті спогади губилися в дуже далекому часі, так наче їхнє кохання тривало вже кілька місяців або й кілька років. Слова Елени розбудили в душі Андреа дивну ілюзію й водночас тривогу. Елена почала спогадувати всі подробиці того візиту, який вони зробили січневого полудня під весняним сонцем. Вона говорила про подробиці, але раз у раз замовкала, як той, хто ховає за своїми словами якусь приховану думку. Андреа здалося, що в її голосі він чує жаль. Про що вона жалкує? Хіба їхнє кохання не бачить перед собою ще щасливіші дні? Хіба в Рим уже не прийшла весна? Він був спантеличений і майже перестав її слухати. Їхні коні йшли поруч, іноді форкаючи ніздрями або торкаючись мордами, ніби хотіли повідомити один одному якусь таємницю. Фамулус бігав то вперед, то назад.

– Ти пам’ятаєш, – провадила Елена, – ти пам’ятаєш того ченця, який відчинив нам двері, коли ми подзвонили?

– Так-так…

– Як здивовано він дивився на нас! Він був маленький-маленький, без бороди, весь у зморшках. Він залишив нас у передпокої, щоб принести ключі від церкви, й ти мене поцілував. Пригадуєш?

– Так.

– А всі ті барила в передпокої і пахощі вина, поки чернець розповідав нам про історії, які були вирізані на кипарисових дверях! А «Мадонна з чотками»! Ти пам’ятаєш? Ти засміявся, вислухавши пояснення ченця. А я, почувши, як ти смієшся, не змогла втриматися. І ми так сміялися в присутності того бідолахи, що він збентежився й більше не розтулив рота, навіть для того, щоб подякувати тобі…

Через коротку мить вона заговорила знову:

– А в Сан-Алессіо, коли ти не дозволив мені зазирнути в замкову шпарку, щоб побачити баню церкви! Як ми сміялися там!

Вона знову замовкла. Угору по вулиці пройшла похоронна процесія чоловіків, за якою їхала карета, наповнена родичами, що плакали. Небіжчика везли на єврейське кладовище. Це був похорон мовчазний і холодний. Усі ті чоловіки з гачкуватими носами й хижими очима були схожі між собою, мов кревні родичі.

Поки похорон їх не проминув, коні розійшлися, кожен пішов під протилежним муром. І закохані дивились одне на одного, відчуваючи, як наростає їхній смуток.

Коли вони знову наблизились одне до одного, Андреа запитав:

– Але що з тобою? Про що ти думаєш?

Вона завагалася, перш ніж відповісти. Її погляд був опущений на шию коня, й вона погладжувала голівку батога, нерішуча й бліда.

– Про що ти думаєш? – повторив він.

– Гаразд, я тобі скажу. Я від’їжджаю в середу, не знаю, чи надовго; може, навіть назавжди, не знаю… Наше кохання уривається з моєї вини. Але не запитуй мене – як, не запитуй – чому, не запитуй мене нічого, благаю тебе. Я не зможу тобі відповісти.

Андреа подивився на неї майже недовірливим поглядом. Ця відповідь здалася йому такою неможливою, що він не відчув ніякого смутку.

– Ти жартуєш, Елено?

Вона заперечливо похитала головою, бо в її горлі утворився клубок, і пустила коня клусом. Позад них у сутінках забамкали дзвони Санта-Сабіни й Санта-Пріска. [130]Андреа й Елена мовчки їхали, пробуджуючи відлуння під арками, у храмах, посеред самотніх і порожніх руїн. Вони залишили ліворуч церкву Сан-Джорджо у Велабро, [131]яка досі сяяла яскраво-червоним блиском на цеглинах дзвіниці, наче в день свята. Проминули Римський Форум, Форум Нерви, [132]які вже сховалися в голубих сутінках, схожих на сутінки в морозну ніч. Зупинилися під аркою Пантані, де на них чекали конюхи й карети.

Щойно злізши з коня, Елена подала руку Андреа, уникаючи дивитись йому у вічі. Схоже, вона квапилася поїхати геть.

– То як? – запитав у неї Андреа, допомагаючи їй сісти в карету.

– До завтра. Сьогодні я не можу.

Прощання на вулиці Номентана, це adieu au grand aire , [133]якого хотіла Елена, не прояснило жодного сумніву з тих, які виникли в душі Андреа. Якими були приховані причини цього несподіваного від’їзду? Марно намагався він проникнути в таємницю, його гнітили сумніви. У перші дні напади болю й бажання були такими жорстокими, що йому здавалося, він помре від них. Ревнощі, які після перших проявів були розвіяні палким коханням Елени, тепер повернулися до нього, спричинені нечистими уявленнями. І підозра, що під цією загадковою інтригою міг ховатися чоловік, завдала йому нестерпних страждань. Іноді його опановував дикий гнів проти далекої тепер жінки, лють, отруєна гіркотою, і він відчував майже потребу помститися, так ніби вона його обманула й зрадила, щоб віддатися іншому коханцю. Іноді він переконував себе, що не жадає її більше, не кохає та й, власне, ніколи її не кохав. І це раптове зникнення почуття не було для нього чимось новим, цей духовний струс, завдяки якому, наприклад, йому ставала байдужісінькою й розчинялася в натовпі обрана ним жінка, дозволяючи йому через годину брати участь у веселому бенкеті й пити вино після того, як недавно він пив її сльози. Але тепер хвилини такого забуття тривали недовго. Римська весна розквітала з нечуваною пишнотою. Місто з туфу й цегли всмоктувало світло, наче жадібний ліс; папські фонтани бризкали водою в небо, прозоріше, ніж дорогоцінний камінь; площа Іспанії пахтіла, наче плантація троянд; і церква Трінітá-деї-Монті нагорі сходів, обліплених дітлахами, здавалася золотим собором.