Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Унаслідок того збудження, яке навіювала йому нова краса Рима, те, що залишалося в ньому від зачарування тією жінкою у крові й душі, знову ожило й запалахкотіло. Десь у самій глибині єства його турбували неподоланні тривоги, невблаганне хвилювання, неясна млість, схожі на ті, які чоловік переживає в пору становлення своєї статевої зрілості. Одного вечора, в домі Дольчебуоно, після чаю, залишившись останнім у салоні, наповненому квітами, де досі звучала мелодія «Качучі» Раффа, [134]він заговорив про кохання з донною Б’янкою. І він ніколи про це не пожалкував ані в той вечір, ані в наступний.

Його пригода з Еленою Муті була відома уже всім, як раніше чи пізніше, більше або менше в елегантному товаристві Рима й у будь-якому іншому товаристві стають відомі всі пригоди й усі флірти. Жодні застережні заходи не допомагають. Кожен там є таким добрим знавцем еротичної міміки, що досить йому помітити якийсь жест чи позу або погляд, щоб одержати непомильний знак, в той час як закохані або ті, котрі збираються закохатись, нічого не підозрюють. Крім того, в кожному товаристві існують особи цікаві, які роблять своєю професією вміння помічати те, чого інші можуть і не помітити, і які йдуть по сліду таємно закоханих із не меншою впертістю, ніж це роблять собаки, які переслідують дичину. Такі люди завжди чатують і вміють не звертати на себе уваги; вони непомильно помічають слово, сказане пошепки, тонку усмішку, легке тремтіння, ледь помітну червону краску на щоках, спалах очей. На балах, на великих бенкетах, де необачність є більш імовірною, вони сновигають постійно, уміють проникнути в будь-яку найтіснішу компанію, як ото проникають у будь-яке скупчення людей кишенькові злодії. І їхні вуха завжди нашорошені, завжди готові перехопити фрагмент діалогу, а очі завжди помічають блиск чийогось погляду, непомітний потиск руки, томливість, тремтіння, нервове стискання жіночої руки на плечі партнера під час танцю.

Надзвичайно спритним шпигом був, наприклад, дон Філіп дель Монте, співтрапезник маркізи д’Ателета. Але, по правді, Елена Муті не вельми переймалася світськими плітками; і в цій своїй останній пристрасті досягла майже безумної зухвалості. Вона покривала кожний вияв сміливості своєю красою, своїм блиском, своїм високим ім’ям. І завжди її шанували, нею захоплювалися і їй лестили, ставлячись до неї з тією м’якою терпимістю, що є однією з найприємніших якостей римської аристократії і не сприяє поширенню в її середовищі всіляких брудних пліток.

Пригода, яку довелося пережити Андреа Спереллі, підняла його на значну висоту в очах дам. Його огорнула атмосфера успіху, й незабаром він досяг незвичайної слави. У сучасному суспільстві бажання часто буває заразливим. Чоловік, якого покохала жінка, уславлена своїми перевагами, збуджує уяву інших жінок. І кожна з них прагне заволодіти ним із пихи, цікавості, бажання перемогти у змаганні з іншими. Головна перевага Дон Жуана в його славі, а не в його персоні. Крім того, успіхам Спереллі сприяла його слава таємничого митця. Стали знаменитими два його сонети, записані до альбому княгині Ферентіно, де він загадково оспівував уста диявольські й уста янгольські, ті, які втрачають мужність, і ті, які промовляють Аве. Прості люди не уявляють собі, яку глибоку втіху приносить у коханні слава, хай навіть вона буде блідою або фальшивою. Невідомий коханець, навіть якби він мав силу Геракла, красу Іпполіта й грацію Гіла, [135]ніколи не зміг би дати коханій ту насолоду, яку митець, можливо, сам того не розуміючи, щедро дарує амбітному духу жінки. Либонь, велику втіху переживає жінка, якщо вона може сказати: «У кожному листі, який він мені надсилає, можливо, сяє найчистіше полум’я його інтелекту, призначеного лише мені. У кожній своїй ласці він втрачає частину своєї волі і своєї сили. І його найвищі марення про славу падають у складки мого одягу, залишаються в тих межах, які окреслює мій подих».

Андреа Спереллі не завагався ні на мить перед лестощами. Зосередженості, яку створювало в ньому цілковите панування Елени, тепер прийшло на зміну повне розсіяння. Не стримувані більше тим вогненним поясом, який утримував їхню єдність, його сили повернулися до первісного безладу. Не маючи більше змоги пристосуватися, приладнатися, уподібнитися до найвищої форми залежності, його плинна, мінлива, віртуальна душа хамелеона перетворювалася, піддавалася всім формам. Він перескакував від одного кохання до іншого з неймовірною легкістю; водночас кохався з кількома жінками; сплітав без найменших докорів совісті велику павутину обманів, прикидань, брехні, інтриг, щоб здобути собі найбільшу кількість жертв. Звичка до обману притупляла його сумління. Унаслідок постійної відсутності роздумів він помалу ставав непроникним для себе самого, залишався зовні своєї таємниці. Помалу-потроху він майже втратив спроможність бачити своє внутрішнє життя, як ото обернута півкуля Землі не бачить сонця, хоч пов’язана з ним нерозривно. Завжди живий, нездоланно живим був у ньому інстинкт: уникати всього, що приваблювало його, але він був неспроможний його підкорити. І його воля була незатребувана, як погано загартована шпага висить на боці чоловіка п’яного або ледачого. Іноді образ Елени, виникаючи цілком несподівано, наповнював його, й він намагався або звільнитися від меланхолії жалю, або, навпаки, оживляв у своїй порочній уяві надмірності того життя, щоб воно дало йому стимул до нових закоханостей. Він повторював собі слова пісні: «Згадай минулі дні! І даруй другій поцілунки не менш ніжні, аніж ти дарував першій зовсім недавно!» Але й друга вже покинула його душу. Він розмовляв про кохання з донною Б’янкою Дольчебуоно, спочатку майже не думаючи про це, інстинктивно приваблений тим невиразним сяйвом, яке освітлювало її з тієї причини, що вона була подругою Елени. Можливо, в ньому проросло те сім’я симпатії, яке заронили в нього слова флорентійської графині під час обіду в домі Доріа. Хто може сказати, за допомогою якої таємничої процедури якийсь духовний або матеріальний контакт між чоловіком і жінкою, цілком неусвідомлений і незначущий, може породити й підживлювати в обох таємне, неждане й негадане почуття, яке через тривалий час обставини примусять несподівано виринути на поверхню? Це явище того самого зразка, яке ми відкриваємо у своєму інтелектуальному світі, коли зародок якоїсь думки або тінь від образу виникають іноді після тривалого проміжку часу, перетворюючись на новий образ у складній думці. Одні й ті самі закони керують усіма діями нашого єства. Але всі ті види діяльності, яку ми не усвідомлюємо, є лише частиною нашої загальної поведінки.