Ґабриеле Д'аннунціо - Насолода

Трибуна швидко заповнювалася людьми, бо скоро мали дати сигнал до третіх перегонів. Дами ставали ногами на сидіння. Шелестіння перебігало по сходах, схоже на вітер у саду на схилі гори. Задзвонив дзвоник. Коні зірвалися з місця, наче стріли, випущені з кількох луків.

– Я змагатимусь на вашу честь, донно Іпполіто, – сказав Андреа Спереллі до Альбоніко, прощаючись із нею, щоб піти приготуватися до наступних перегонів знатних аматорів. – Tibi, Hippolyta, semper! [143]

Вона потиснула йому руку, бажаючи успіху й не подумавши, що Джанетто Рутоло також був серед змагальників. Коли вона побачила трохи згодом свого блідого коханця, який спускався сходами, наївна жорстокість байдужості панувала в її гарних темних очах. Колишнє кохання завмерло й випало з її душі під натиском кохання нового. Вона більше не належала тому чоловікові; не була поєднана з ним жодним зв’язком. Такий зв’язок стає немислимим, коли над своїм серцем знову запанує жінка, що не кохає більше.

«Він її в мене забрав», – подумав Рутоло, прямуючи до трибуни жокейського клубу по траві, що, як йому здавалося, грузла в нього під ногами, наче пісок. Неподалік попереду нього йшов його суперник легкою і впевненою ходою. Високий і стрункий, у попелясто-сірому одязі, він був наділений тією неповторною елегантністю, яку дає лише високе походження. Він курив. Джанетто Рутоло, який ішов позаду, відчував пахощі сигарети за кожним подмухом. І це було для нього нестерпним стражданням, огидою, яка підіймалася йому з нутрощів, так ніби змагалася з отрутою.

Дюк Беффі й Паоло Каліґаро стояли на порозі, чекаючи, коли почнуться перегони. Дюк нахилився, розставивши ноги гімнастичним рухом, щоб продемонструвати еластичність своїх шкіряних штанів та силу своїх колін. Маленький Каліґаро проклинав нічний дощ, який намочив ґрунт.

– Тепер, – сказав він, звертаючись до Спереллі, – ти маєш великі шанси на своєму Мічінг Маллечо. [144]

Джанетто Рутоло почув це пророцтво, й у серце йому кольнуло. Він покладав на свою перемогу туманні надії. У своїй уяві бачив щасливий наслідок виграних перегонів і вдалої для нього дуелі зі своїм ворогом. Коли він перевдягався, кожен його рух виказував його тривогу.

– Ось чоловік, який, перш ніж сісти на коня, бачить, як під ним розверзається могила, – сказав дюк ді Беффі, жартівливо ляснувши його рукою по спині. – Ecce homo novus . [145]

Андреа Спереллі, що був у пречудовому настрої, вибухнув сміхом, який був одним з найспокусливіших виявів його молодості.

– Чому ви смієтеся? – запитав у нього Рутоло, блідий, не тямлячи себе, подивившись на нього похмурим поглядом із-під насуплених брів.

– Мені здається, – відповів Спереллі, анітрохи не стурбований, – що ви розмовляєте зі мною надто жорстким тоном, дорогий маркізе.

– Ну то й що?

– Ви можете думати про мій сміх усе, що вам заманеться.

– Я гадаю, він дурний.

Спереллі підхопився на ноги, ступив крок до Джанетто Рутолі й підняв батіг. Паоло Каліґаро якимось дивом устиг перехопити його руку. Пролунали різні слова. Підійшов дон Маркантоніо Спада, почув суперечку й сказав:

– Годі вам, хлопці. Ви добре знаєте, що вам треба буде зробити завтра. А сьогодні вас чекають перегони.

Двоє супротивників мовчки закінчили перевдягатися. Чутка про сварку вже розійшлася серед присутніх, досягла й тих, які сиділи на трибуні, збільшивши цікавість до наступних перегонів. Графиня Луколі з витонченою підступністю повідомила новину донні Іпполіті Альбоніко. Ця остання, не виявивши найменшої стурбованості, сказала:

– Шкода. Я гадала, вони друзі.

Чутка поширювалася, набуваючи нових подробиць серед вродливого жіноцтва. Разом із тими, що закликали битися об заклад, вона збуджувала натовп. Мічінг Маллечо, кінь графа д’Уджента, і Бруммель, кінь маркіза Рутоло, були фаворитами; крім них, участь у перегонах брали Сатиріст дюка ді Беффі й Карбонілла графа Каліґаро. Проте добрі знавці сумнівалися, що перегони виграє хтось із двох перших, вважаючи, що нервова напруга їхніх вершників, безперечно, зашкодить їхньому успіху в перегонах.

Але Андреа Спереллі анітрохи не хвилювався, він був майже веселий.

Думка про свою перевагу над суперником додавала йому впевненості. Крім того, лицарський потяг до небезпечних авантюр, успадкований від батька, що був великим прихильником лорда Байрона, спонукав його бачити свою пригоду в промінні слави. І весь природжений запал його юнацької крові пробудився перед небезпекою. Донна Іпполіта Альбоніко враз піднялася на саму вершину його душі, ще жаданіша й гарніша.