Array Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

В десятій вечора в професоровому сальоні опущені штори щільно позаслонювали вікна. Панував півсумерк. Гості були в комплеті. Тиша. По підлозі застугоніли важкі, наче кавалерійські, кроки. Високий, тонкий тип, якого лице трудно було розпізнати, опустився мовчки у фотель. Професор натиснув у стіні ґудзик, і в кутку яскраво щось заблищало. Високий тип сказав якимсь підземним голосом:

– Прошу повиймати годинники!

Сам закам’яніло й непорушно дивився у той блиск. Його очі дивно фосфоризували.

– Досить, пане! Прошу вставати! Минуло шістнадцять хвилин! – крикнув асистент гінекольогічної клініки. Він тепер скидався на переляканого жида, що самітний у лісі ніччю хоче собі додати вереском відваги.

– Тсс… Ще хвильку… – шепнув професор.

– Досить комедії!

Він шарпнув типа у фотелі й сикнув, наче його вжалило. Фосфоризуючі очі незнайомого погасли. Це вже був труп.

Другого дня секція тіла виказала, що чернець-розстрига Гермоген помер на розрив серця.

– Після скінчення православної духовної семинарії в Кам’янці на Поділлі, я мав змогу записатися на Богословську Академію в Петербурзі, – розпочав Іван Лукич свою оповідь. – Раз, що семинаристи взагалі були першими кандидатами до всіх високих шкіл, по-друге, я належав до категорії відзначених при вступному іспиті. Одначе після смерти мого панотця я зрезиґнував з обняття спорожненої парохії і мусів заробляти собі на хліб.

На утримання мав я стару матір та брата. З тим останнім було чимало клопотів. Дев’ять-десять відсотків моєї скромної пенсії відпливало на покриття його видатків. Причислившись до кружка так званої «золотої молоді», мій брат жив понад стан. Елегантний студентський уніформ та по-офіцерськи скроєну шинелю я міг йому простити. Але він завжди сидів у льохах Царського Театру побіч міністрів. Це викликало несмак. Він був схожий на шевця, що в шовковому халаті латав жебрацькі шлапаки. Я вчителював тоді в земській народній школі. Там же таки й мешкав. З опалом та всіма примітивними вигодами не було в порядку. Найгірше все таки було те, що будинок був на кінці глухого села, а навколо непривітно шумів сосновий ліс. Тому, що я був містиком та пересякнув до крови і костей гоголівською літературою, довгі осінні вечори навівали на мене кошмарні чортівські образи, а мозок ніяк не міг приборкати нетверезої уяви.

Мій сусід, сторож Фадей Охримович Кучер, який ще й досі пишається мідяною пряжкою з двоголовим орлом на знищеному паску на животику, якого напас у кухні підчас японської війни в 1905 р., був моїм частим і одиноким гостем. Одного вечора, зачадивши махорки в папері з «Почаївського Листка», він оповідав таємничо:

– Понімаєте, «господін учітіль», ця школа багато знає! От якби вона вміла оповідати, то сказала б таке, що аж гей! Тут, понімаєте, жив попередній «учітіль», а з ним його мати, Пеляґія Февдозіївна. Одної ночі, погравши з ними в карти, я, значиться (чи то мені першина забавляти благородних людей!), пішов собі до своєї старої. Я, може, чули, недавно взяв та й оженився здуру. Жінка молода й гарна. Обіймеш, як золото гребеш, а наобіймався, як жаба мулу набрався… Але то річ людська, сказано. А перша моя повіялася з якимсь псаломщиком з бувших ченчиків.

Пеляґія Февдозіївна, значиться, осінилася хресним знаменням, як полагається – лягла спати на похідному ліжку, що я привіз із японської війни. А Василь Петрович просто собі ліг спочивати. Звісно – зморений. Та й перехрестити лоба тепер не водиться в учених людей (вибачте старому за слово). А вночі, понімаєте, входить… Під вікнами ялівець шумить, то й не почуєш скрипу дверей. Незнайомий панич, одягнений – куди твоє діло – підходить до похідного ліжка. А Пеляґія Февдозіївна, знай, дивиться на нього, якби ось я на вас, й ані чичиркне! Що то далі буде! А він крутиться коло ліжка, а підійти – аніруш! «Маєш ти, – каже до неї, – щастя, що перехрестилася». А сам валить просто до Василя Петровича і давай душити. Моя Маланя почула крик і сіпає мене за геску: «Фадей! Уставаймо! У панів лемент». Я, понімаєте, зразу схватився, шинель на себе (чоловік на війні був зо всякою тривогою за пан брат) і гайда в школу! А вони обоє, понімаєте, чуть тепленькі.

– І як скінчилося?

– Посвятили школу, відслужили молебень по ньому і святеє діло. Від тої пори ані кроком.

– По кому молебень? По Василю Петровичу?

– Ні! Ви не знаєте? Але то правда, що ви не тутешні. Василь Петрович якось вичухалися після тої тарапати. А то після панича Загорецького (вічная йому память!). Вони також були батюшків син, як от ви. Духовного знання, значиться. Але прибандюрилося їм, от як то паничеві – не казав би, йти й просвіщати народ. Дали йому мою школу, й ми разом якось давали раду необтесаній шушварні. Що ж… вони без практики. Прийде тоді хлопчисько у чоботях та ще й з холявами у дьогті, а панич вже й збіліють. Делікатні були собі. З корінних попів. Давніх. Одного вечора «моя» вигладила їм вихідного костюма, бо генерал Значко-Яворський покликав їх до «покоїв» на прошений баль. Другого дня рано я знайшов панича ось на тій софі неживого. Як прийшов у чорному парадному костюмі, так, видно, й застрілився. Була чутка, що того вечора один гвардійський офіцер засватав генералову дочку. А вони обоє з паничем сильно любилися собі. Кажуть, що вона колись закралася до тої кімнати й о дванадцятій вночі дивилася у два люстра. Хотіла паничевого, значить, духа побачити. А побачила щось таке, що зомліла, а як потім отямилася, то мала лице таке перекривлене, що страшно на нею було дивитися. Так вона, спотворена, і зосталася, а до того ще й мову їй відобрало. Ото він, той Загорецький, і страшив по ночах, і душити пробував Василя Петровича з його матір’ю.