Leopold von von Sacher-Masoch - Мандрівні комедіанти

– Дуже вірогідно, – завважила панна Лодойська.

– Фактично, красива й мудра історія, – втрутився раптом мій козачок громовим прошнапсованим голосом. – Але, з дозволу вашої світлости, панотця та вельможних панн, нам час вирушати, якщо не хочемо втратити гарної прохолодної ранкової пори.

– Маєш рацію, сину мій! – рявкнув хірург, із гуркотом підвівся й затягнув високим тенором «Гей, браття-опришки!».

Івашко рушив попереду, показуючи нам дорогу.

– Ось тут мешкає старий опришок, – сказав тихо й урочисто мій козачок і показав на самотню гуцульську ґражду, яка стояла на стрімкому скелястому пагорбі серед струнких похмурих смерек. Високий частокіл із чотирьох боків оточував просторі, складені з важких сіро-чорних колод будівлі, покриті ґонтом. Нам було видно низьку довгу хату без вікон, без дверей та комина. Довкола важкі тіні й сумовита тиша. Тільки знизу, з урочища, долинав гук несамовитого гірського потоку.

Це місце навівало глибоку меланхолійну тугу.

Доки ми дряпалися схилом, перед зачиненими на велетенські засуви ворітьми ґражди з’явилася велика кошлата біла голова з маленькими гострими вухами та крихітними блискучими очима, які спокійно спостерігали за нами.

– Mon Dieu! [4] Боже мій (фр.) . Що це? – скрикнула панна Лодойська.

– Білий ведмідь! – зарепетувала Лола.

– Це опришковий вівчур, – усміхнувся козачок. – Удень він – ягня, справжнє ягня, – з тими словами він відімкнув ворота, зняв балку і поплескав могутнього звіра по спині.

– Гей, Миколо! Чи ти спиш! – гукнув він голосно.

Ми увійшли, обійшли навколо житлового будинку. Широке подвір’я відділяло його від стодоли та стайні, за якими тулився городець. Хата мала двоє заґратованих вікон, що виходили на південь, і двоє дверей. Попід вікнами аж до комори тягнувся низький ґанок. На східному боці стояли вулики. У повітрі чулося безугавне привітне гудіння.

– Ото маєте наше справжнє гуцульське обійстя, – заговорив капелан.

– А навіщо паркан, – допитувалася Лола. – У долині таких немає.

– Від ведмедів та вовків.

– Mon Dieu! – ахнула Лодойська.

Тієї миті з хати вийшов чоловік, у якому ми всі без зусиль упізнали господаря обійстя, старого розбійника. І хоч не було в ньому нічого дикого, нічого фантастичного, а в одязі – абсолютно нічого «романтичного», однак уся його постать випромінювала страшенно спокійну, важку, я б сказав, руйнівну силу, а обличчя, позначене й покремсане життям, викликало подібне відчуття, яке буває, коли дивишся на пошматоване кулями старе знамено.

Він був високої статури, але з досконалою будовою тіла. Груди могутньо здіймалися під чистою сорочкою з грубого полотна; засмаглі худі руки з нап’ятими жилами покоїлися на широкому шкіряному поясі. Землистого кольору обличчя, глибоко пооране зморшками, обрамляло довге темне кучеряве волосся, вже посріблене сивиною. Густі сиві брови сходилися на переніссі поміж великими ясними карими очима, які, здавалося, промовляли: «І не гадай напускати мені туману, братчику, я тебе бачу наскрізь, гейби скло, бо звидів людей і звидів життя». З гарно окресленої верхньої губи звисали темні вуса.

Він окинув нас швидким поглядом і привітався радше ввічливо, аніж привітно. Коли капелан виклав йому наше прохання, опришок після короткого зволікання відповів:

– Ні, так не піде. У нашого отамана весілля, і було б образою не прийти до нього.

– Це лише відмовки, – мовила панна Лодойська до професора по-французьки. – Не інакше, як хоче витягнути з нас гроші.

– Ви помиляєтеся, – втрутився я. – Він не візьме ані шеляга, щойно ми переступили поріг його дому, але за кілька жмень пороху зробить усе, що забажаємо.

– Тож спробуйте щастя, пане Захер, – мовив капелан.

У ту мить, коли до вух старого розбійника долинуло моє ім’я, його обвітреним обличчям промайнув майже непомітний усміх, старого наче підмінили:

– Я знав ще вашого діда, – промовив він, прискіпливо розглядаючи мене. – І вашого батька, а вуйка з Калуша знав особливо добре. Колись при нагоді розповім вам, як ми з ним познайомилися, потішна то була історія. Старі часи! Старі часи! Але прошу до господи.

– То ви поведете нас?

– Побачимо, люб’язний пане, побачимо. Маємо час… Але ж заходьте…

– Покажіть нам свій дім, – вів я далі. – З нами гості, і їм усе за цікавинку.

– Гості? А то ж відки?

– Зі Львова.

– Зі Львова? О, то здалеку.

Він запровадив нас досередини і показав свою хату, котра була розділена на дві однакові половини. У житловій кімнаті біля великої печі, більше пристосованої до коптіння м’яса, аніж для обігрівання, стояла біла шафа, розмальована лапатими квітами. Уздовж стін тягнулися широкі лави. В одному кутку виднілося масивне ліжко, біля якого стояла скриня, за стилем більше схожа на шафу, а посередині – міцний громіздкий стіл. Двері в стіні вели до комори, в якій кожний гуцул зберігає своє святкове вбрання.