Граціозними стрибками помчала догори молодим буком білочка, сердито настовбурчивши руду шерсть та густого хвоста, заховалася між листям і зорила на нас із-за гілляки своїми кругленькими чорними блискучими очицями.
Широкий прохолодний лісовий потічок, що котився поміж гострих каменів через великі білі валуни, мурмочучи й скімлячи, приєднався до нас. Він вигулькнув нам назустріч, однак ми простували угору, до його джерел, а він ніс свої води в долину. Маленька бабка вирішила перепочити на замшілому камені, що лежав посеред потоку, наче заселений жучками, комарами та мушками острівець. Бабка зметнула хвостиком, пробігла кілька крочків, киваючи чорною голівкою, врешті злетіла й подалася вслід за мерехтливим сріблом хвиль.
Посеред крихітної сонячної галявинки, проламаної у лісових хащах бурею, височіло всохле дерево, вкрите, мов лускою, світлими рештками кори. На ньому виднілося кілька глибоких чорних дупел, з яких долинало безугавне підозріле гудіння – м’яка заспокійлива мелодія.
Старий опришок притримав коня.
– То великий рій диких бджіл, – мовив він, уважно оглядаючи струхлявілий стовбур.
Це була повчальна для нас, людей, гра: маленькі створіння літали туди й сюди, тріпотіли над полонинськими квітами, які далеко навсібіч розсилали свої пахощі, висмоктували з них нектар; довгою вервечкою, мов робітники на будові, підлітали до вузьких входів свого вулика, приносячи запашні хабарі. Усе це робилося в поспіху, навіть із нетерпінням, без хвильки спочинку, без байдикування, а глибоке поважне гудіння вулика заохочувало всіх інших до старанності та працьовитості.
Яка могутня воля, яка одностайність, яке єднання незчисленних крихітних живих істот для великої спільної мети…
Далі дорогою нам трапилося нагромадження замшілих кам’яних уламків, наче вал, насипаний людськими руками.
– Не інакше, як розбійницьке лігво, – проспівала флейтовим голосочком панна Лодойська. – Ах, як поетично!
– Не розбійницьке це лігво, а лисове, – відповів, доброзичливо усміхаючись, опришок. Він змусив свого коня підійти впритул до споруди, аж зашкряботів пісок і посипалося каміняччя, й заглянув досередини.
– Пішов десь на гульки, – сказав за хвилю. – У нього саме пора женячки, скоро справлятиме весілля. Не так давно я бачив, як він ніжився зі своїм серденьком при місячному світлі.
Об’їхавши замок Лиса Микити, ми почали спускатися до Черемошу, який котив свої води поміж струнких вільх та мокрих чагарів, зелено-сріблясто пінився, закручувався вирами, з плюскотом викидаючи на поверхню білі бульбашки. Вузька кладка без поруч із хитких ялицевих стовбурів, яку підтримували тонкі стовпи, була перекинута через річку. На превеликий жах дам, котрі здійняли вереск, та професора, який непорушно, із заплющеними очима, мов мертвий ідол, закаменів у сідлі, коні впевнено ступили на місток, не залишивши нам ані хвильки на роздуми. Десь неподалік почулися жалібні й водночас здивовані згуки одуда.
Піднявшись на протилежний берег, ми потрапили до царства хвойного лісу. Поміж струнких смерек мерехтіли червоняві стовбури сосен, трохи вище велетенські ялиці утворювали похмурі нефи з високим склепінням, немов у гігантському храмі. Те склепіння не пропускало ані промінчика, тут панував м’який присмерк. З потрісканої кори дерев витікала смола, жовта, мов мед. Пронизлива вільгість пройняла мене до кісток.
Усе довкола було оповите таємничою темрявою та предвічною тишею, глибокою й непорушною. Тут не співали птахи, не чутно було навіть шарудіння гадюки, жодного згуку не долинало ні з верхів’їв, ані з-під ніг; зелене віття дерев, темне й нерухоме, нависало над нами, навіть опала глиця не шерхотіла під копитами наших коней, бо звологла й перетліла.
Безмежний сум від глибочезної самоти, невтішної пустки огорнув мене, відчуття смерті та й не тільки її. Здавалося, ми забрели туди, де ще й не починалося життя, де ще ніхто не чув теплого биття серця…
Он клаптик блакиті. Як звеселіла душа!
Високо вгорі витав беркут, спокійно, з широко розпростертими темними крилами. Він теж не рухався; здавалося, повітря само легко підтримувало й несло його.
Тільки час від часу потріскане каміняччя просвітлювало похмуру гущавину. Поодинокі ялиці висотою до ста, ста п’ятдесяти, а то й двохсот футів випиналися верхівками з-понад лісу, огорнені, немов хмаринками диму, ранковим туманом.
Праворуч раптом розверзлося темне провалля, по дні якого летів нестримний бурхливий карпатський потік, викидаючи біле шумовиння на чорні стіни, перекочуючи та вергаючи біле каміння, щоб потім, вирвавшись на ясний світ, сховати своє іскристе зелене полум’я під валунами. Розтрощений блискавкою стовбур, наче шлагбаум, перекрив стежку. Наші коні перестрибнули його одним скоком.
Читать дальше