Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

В сотках випадків сконстатовано, що «любимці духів» є простими обманщиками, котрі спритом і всякими штучками уміли довший час туманити цілі численні громади спиритистів. А знов у других сотках випадків сконстатовано, що спиритичними роботами занимаються многі «фахові люди» єдино для визискування чиєїсь глупоти (так, наприклад, славному «професорові Orlice» духи «диктують» нумера, що мають вийти на лотареї, лікареві духи «диктують» рецепти на ріжні хороби і т. д.).

Секта спиритистів багато гамору і шуму творить нині в Америці, Англії і Швейцарії; в Австрії вона лиш слабо животить, а невеличкі громадки, без доброї зв’язі і організації, існують лиш по більших містах, як Відень, Пешт, Прага і Львів. В посліднім місті виходила донедавна окрема газета спиритична під назвою «Zagrobowe Światło», в котрій поміщені були описи засідань, розмови з духами і ріжні «откровенія» з світа загробового. «Любимцем духів» була ту одна екзальтована, нервова, хоровита дівчина, котра, начитавшись ріжних книжок і наслухавшись всіляких спиритичних бесід, в часі засідань вечірних розгорялась фантазією, а відтак, попавши в душевний обморок, верзла-плела всілякі баламутства про житє загробове. Раз оголошувала вона себе «духом Наполеона I», то знов «духом Костюшка», духом «круля Понятовського» і т. д.

Однак швидко проти секти львівської виступили инші головні центри спиритичних наук, особливо ж Лондин. «Таж се обманство, – писав звідтам «любимець духів» Бастіон, – небощики ніколи не воплощаються в жиючу особу, лиш беруть із свого посередника дещо тіла і являються самостійно перед людьми». Довго Львів не хотів піддатися Лондинові, але вкінци секта львівська призналась до ошибки, попалила всі рочники свого «Zagrobowego Światła», і тепер розбита, немічна, вижидає вона нової організації, нового і більше надійного відродженя.

Спиритична робота найшла відгомін і між русинами. Дві на Руси широко звісні личности, неоджалованої пам’яти патріот наш Лев Трещаковський, і писатель о. Іван Наумович – оба вони потонули в фалях загробового моря. Трещаковський не був великим ученим, але був чоловік надмірно бистрого ума і винахідливий у патріотичних помислах. Спиритичні чудеса застали єго неприготованим до наукового одпору, – природний здоровий розум не вистарчав до пояснення деяких, доперва нині розсвітлених загадок, а наскрізь чесний характер навіть не допускав можливого обманьства.

От Наумович ні в чому не подобав на Трещаковського – то чоловік істинно учений, а при тім і в письмі і в слові і в ділі – у всім поет. Хто слідив уважно за літературною діяльністю от. Наумовича, замічав певно вже від першого єго виступу якусь поетичну, фантастичну натуру, що любуєсь в надприроднім, в чудесах і духах. Єго «згадки» з літ семинарских і перші повісті у віденському «Вістнику» вже згори ясно означили єго будучу діяльність. Нинішня нещаслива єго судьба єсть тілько результатом тої загадочної, справді фантастичної натури.

Послухаймо, як сам о. Наумович в «Науці» (число 1, з року 1878) описує перші свої проби з викликуванєм духів.

«Ніколи не забуду покійного отця Льва Трещаковського, бувшого давно приходником в Руднім коло Львова, а упокоївшогося недавно на другім своїм приході в місті Городку. Був то чоловік, як то кажуть, оригінал, по просту дивак, но при тому чесний чоловік, іскренний народолюбець, неутомимий діяч з перших днів відродження нашої Червоної Руси. Хто жив ві Львові, хто був свідком перших зав’язків нашої тодішньої «Головної Руської Ради», тому певно ніколи не вийде з пам’яти тая дуже оригінальна постава покійного отця Льва, з тим високим чолом, з тим дуже потяглим носом, маленькими глибоко в чолі схованими очима, з тими вузенькими чоловіколюбними устами, з тим цілим лицем глибокого мислителя; з тою неутомимою і нічим неустрашимою бесідою, коли звичайно на засіданнях тої ж Ради ставав перед селянами, і толкував їм: що то свобода, та до чого вона?

Їхати, радити щось для Руси-небоги не було єму лихої дороги; на драбинястім возі бувало їде вулицями Львова, злазить на Раду, а тим часом заким Рада розійдеся, щоби коні дня не утратили, парубок набирав і возив гній зі Львова до Рудна.

Покійний той народолюбець уже в гробі, но діла єго хоч був лиш простим священиком, перебудуть століття. Тії хрести поставлені в нашій Галичині, на «пам’ять свободи 1848 року», і той «Народний Дім», одна із найбільших будівель Львова – то єго помисли, то єго віковічні Пам’ятники!