Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Я скрикнув, схопився з ліжка, і в той же час вбивця зник, траснувши дверима так голосно, що луна пішла коридором. Якийсь час я ясно чув кроки, що віддалялися від моїх дверей, потім за хвилю усе затихло.

Ще через хвилину господар зі слугами гупали мені у двері зі словами:

– Що сталося? Хто стріляв?

– Хіба ви його не бачили? – здивувався я.

– Кого? – запитав господар.

– Людину, в яку я зараз стріляв.

– Хто ж це такий? – знову запитав господар.

– Не знаю, – відповів я.

Коли я розказав, що зі мною трапилося, пан Льові поцікавився навіщо я не замкнув дверей.

– Змилуйтеся! – вигукнув я. – Хіба можна замкнути їх міцніше, ніж це зробив я?

– Але яким чином, незважаючи на це, двері все ж таки відчинилися?

– Хай би мені це хтось пояснив. Бо сам я, хай мені біс, нічого второпати не можу, – відповів я.

Господар і слуги обмінялися значущими поглядами.

– Ходімо, милостивий пане, я вам дам иншу кімнату, вам не можна тут залишатися.

Слуга узяв мої речі, і ми залишили цю кімнату, в стіні якої знайшли кулю мого револьвера.

Я був надто схвильований, щоб заснути, і ми подалися до їдальні, де не було ні душі, оскільки було вже за північ. На моє прохання господар наказав подати чаю, і за склянкою пуншу розказав наступне:

– Бачите, кімната, яку я сам для вас виділив, перебуває на особливих умовах. З тих пір, як я придбав цей готель, жоден подорожній, що ночував у цій кімнаті, не покидав її, не переживши переляку. Останнім, хто ночував тут перед вами, був турист із Гарцу, якого вранці знайшли на підлозі мертвим. Його уразив апоплексичний удар. З тих пір минуло два роки, протягом яких ніхто не ночував у цій кімнаті. Коли ж ви приїхали сюди, я подумав, що ви людина смілива і рішуча, здатна зняти прокляття з цієї кімнати. Але те, що трапилося сьогодні, примушує мене назавжди її закрити.

Автор листа до французького ученого-астронома Каміля Фламмаріона (1842–1925), який також цікавився окультними науками і паранормальними явищами. В. Білиловський походив з Полтавщини і був братом відомого письменника і лікаря Кесаря Білиловського (1859–1938), який, між іншим, теж втратив не одну, а дві дружини. Лист його був поміщений у книзі Фламмаріона «Будинок з привидами». Подається у перекладі з французької.

Я був уже одружений, коли став навчатися в Київському університеті. Якось ми з дружиною вирушили на село до моєї сестри, що мешкала у маєтку неподалік від Пскова. Коли ми поверталися до Києва через Москву, моя улюблена дружина захворіла інфлюенцою (грипом. – Ю. В. ) і, незважаючи на молодість, швидко занепадала на силах. Вона танула на очах, а потім у бідолахи зупинилося серце…

Горе оглушило мене, тим більше, що усе відбулося настільки миттєво і несподівано, наче грім з ясного неба… Я не буду навіть намагатися описати вам, наскільки глибоким було моє горе і яким великим був відчай. Але я хотів би представити на ваш розгляд дуже дивні факти, бо мушу зізнатися, що і зараз після того, як минув час, маю до них живий інтерес і хотів би знайти пояснення тривожної для мене загадки.

Отже, факти такі: мій батько у той час жив у Полтаві і не підозрював про хворобу своєї чарівної і улюбленої невістки. Він знав тільки, що вона перебуває разом зі мною у Москві. Яким же було його здивування, коли він, виходячи з дому, виразно побачив, що вона йде поруч із ним. Видіння було хоч і мигцем, але настільки реальним, що батько мій, охоплений невимовною тривогою, тут-таки відправив нам телеграму, щоби довідатися про здоров’я моєї дорогої дружини. А трапилася ця загадкова пригода саме того дня, коли вона померла.

Я буду вам глибоко вдячний, якщо ви зволите знайти якесь пояснення цього вражаючого факту і повідомите його мені.

Венеціян Білиловський, студент-медик, що мешкає в будинку № 21

на вулиці Микільській у Києві.

Народився 1840 р. у с. Тетевчиці біля Радехова на Львівщині. Закінчив Львівський університет, викладав у львівській гімназії. Мовознавець, етнограф, історик, редактор журналу «Зоря» (1880–1885), один із засновників львівської «Просвіти». Писав також поезії.

Нарис про духів подається за часописом «Зоря», 1884, № 6–7).

Сего року минає трийцять літ, як в Галичину завитала спиритична наука. Старші люди пам’ятають єще добре тогдишнє загальне зацікавленє на вість, що найдено спосіб розговорювання з загробними духами. Майже в кождім домі збирались тоді члени родини, знайомі, приятелі, ставали около стола або иншого якого круглого движимого предмету (наприклад тареля) й, покладаючи крайні пальці своїх рук на стіл, творили ними один неперерваний ланцюг. По п’яти, десяти або більше минутах починався стіл рушатися, пукати й скакати – значить, як казали спиритисти, в стіл поселився загробовий дух. За таким столом з духом можна було розмовляти, випитувати єго про се та оне, й він давав відповіді, як хто хотів: усно або писемно. Коли стіл раз стукнув, значило в єго бесіді «ні», єсли два рази, значило «так». Але нерідко лучалось, що стіл безустанно стукав та скакав, влекучи цілий ланцюг пальців та людей за собою, не раз і до другої кімнати; тогди говорено, що дух в столі єсть якийсь божевільний, збиточний, проте треба особам в иншому порядку навкруг стола уставитися, або виключити з-посеред збору «невірного Тому» і доперва тогди розпочати ланцюг на ново.