Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

– Господи… якщо… помер він, то візьми й мене до себе, не розлучай мене з ним, не жити мені без нього тут… не жити! – Довга жасминова гілка зачепилася за голову й осипала дівчину запашним цвітом. – Романе, якщо ти… ти ж бачиш, як я потерпаю, чому ж ти?…

Вона благально дивилася в небо, ніби сподіваючись від нього відповіді. Але глибоке, темне небо мовчало. Дарина рушила стежкою. Ось і знайоме місце. Скільки щасливих вечорів пролинуло тут! Все, як і раніш: тихо шепочуться тополі, так само визирає з-за дерев дворогий місяць.

– Та де ж ти, Романе, де ти? – Із запалих очей викотилася остання сльоза. – А ти дав клятву, ти обіцяв не кидати мене ніколи. Клявся! Не приїхав, не забрав до себе! А ти, місяцю, ти ж був за свідка, то чому мовчиш тепер?

Пролунав глухий тупіт. Дарина здригнулася… що це? Чи не сон це? До муру підскакав Роман. Голова його похилена на груди, крізь вії сумно дивляться напівприплющені очі, обличчя бліде… шапка збита набік, чуб звисає над холодним чолом, губи зціплені, рука попустила поводи…

– Романе! – Дарина кинулася до нього, він міцно пригорнув її, але ж які холодні ті обійми!

– Приїхав до тебе!

– Знала, знала, моє щастя, що ти мене не кинеш!

– Сідай, поїдемо!

– Куди?

– До мене, до моєї домівки.

– Коханий мій, навіщо? Ліпше поїхати до матері, вона погодиться, вона згодна!

– Ні, не можна. Сідай скоріше та їдьмо!

Дарина обхопила руками Романову шию, він посадив її впоперек сідла, притримуючи за стан. Кінь тихо рушив, їдуть широким подвір’ям – все спить навколо. Наблизилися до високої брами – вона безшелесне впала.

– Коханий мій, куди ж ми їдемо?

– До моєї домівки!

– А де ж вона?

– Там, недалеко.

Таємнича, безмовна ніч. Місяць заливає землю холодним світом. Виблискують крем’яні гори – стрічкою в’ється попереду шлях. Кінь безгучно ступає; повз них пропливають ліси і яруги. Місяць освітлює Романове лице. Чому воно таке бліде? Дивиться на неї, ті ж самі сірі очі, тільки чому вони напівприплющені й такі сумні?

– Романе, голубе мій, що з тобою?

– А нічого.

– Кохаєш ти мене?

– Чи я кохаю? – Він міцно пригорнув її до себе, серце наповнилося не сподіваним уже щастям…

Тиха, мертва ніч; місяць яскраво світить; кінь чвалає тихою ступою, а перед очима швидко пропливають гори й степи, ліси. Ось вони заїхали до пралісу – широка пряма просіка, обабіч висока стіна чорних дерев, місяця не видко за ними… в лісі мертва тиша… Подивиться Дарина на Романа і – моторошно їй від цієї тиші.

– Де ж твоя хата?

– Ось там, уже недалеко.

Ні шелесту, ні звуку, ні пісні… Проминули гору, а шлях усе в’ється. Навколо степ, безлюдний степ… Віддалік мріє Дністер. Гори все крутішають. І знову питає Дарина Романа:

– Коханий мій, чи скоро твоя хата?

Десь блиснув великий хрест. Роман підняв руку:

– Ось – зараз прибудемо!

Серце защеміло в Дарини. А кінь дереться на стрімку кручу і мов тінь ковзає над глибокими проваллями, над страшними безоднями. Але ось він зупинився. Перед Дариною невелика капличка з хрестом, а поряд – розчахнута величезна могила.

Глянула Дарина – і все зрозуміла. З жахом зіскочила з коня і кинулася до притвору.

– Так ось воно що! О Боже, Боже, врятуй мене! – заридала, заломивши руки.

Сумно дивиться на неї Роман.

– Так ось як ти мене кохала??! – Голос його сповнений смутку й докору. – Невже ти боїшся свого Романа, невже боїшся смерті?

Але Дарина все плаче й заламує руки.

– Ти не бійся, ми не помремо ніколи, ніколи! Наше кохання не може вмерти, воно грітиме наші груди і змусить битися наші серця… Ти ж бачиш, – моє кохання не дозволило мені померти, воно примусило мене підвестися з могили і привело до тебе.

Але Дарина все плаче й заламує руки. І знову Роман упрошує її:

– Ходи до мене! – і стільки гіркоти і неземного благання тремтить у його голосі. – Дай мені спокою, вділи мені щастя! – Кінь, похиливши голову, тихо зійшов до могили. – Бачиш, Дарино, навіть кінь-товариш не покинув мене, невже ти, моя єдина, невже ти покинеш мене?

Та Дарина гірко ридає.

– Дарино, ми тільки вдень будемо лежати, поки гомонять люди, але тільки зайде сонце і срібний обідок місяця проріжеться на небі, – тоді розкриється наша могила і ми знову вийдемо на землю.

А місяць уже блідне; дмухнув ранковий вітерець, потягло сирістю, пролетіла зграйка куликів. На сході заяріла яскрава смужка.

І знову у відчаї умовляє Роман Дарину:

– Швидше, швидше, кохана моя, вже сонце близенько!