Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Потяглися довгі, зимові вечори. Лежить Дарина на ліжку, зіпершись головою на лікті, а сторічна нянька безбарвним старечим голосом, похитуючи сивою головою, розповідає старі казки. І постають перед Дариною з темного кутка страшні й дивовижні образи: ось повзуть зловісні дракони з палаючими очима, ось пролетіла на мітлі страшна відьма з розплетеною косою, а он на тонкій гілляці, над таємничим озером гойдається бліда русалка зеленоока в білому довгому вбранні – вся у водоростях, ось у рожевому промені промайнула жінка, ні, легкий ангел із зіркою на чолі, а за ним і козак-нетяга – рятівник і захисник. І юрмляться ці образи і тихо кивають Дарині то сивими, то граційними голівками, а стара, шамкаючи, тихим безпристрасним голосом веде казку за казкою.

Моторошно Дарині: чи не сталося щось із Романом – хіба мало і нині цих чаклунів і чаклунок, а по глибоких ярах і темних лісах – мавок та русалок?

– Господи, зглянься над нами! – зі страхом шепоче вона, тулячи руки до грудей. – Бабусю, вони й тепер стрічаються?

– Хто їх відає, дитино, люди зустрічали!

– Чи не сталося якогось лиха з нашими?

– І-і… козаку нема чого боятися: в нього шабля посвячена, проти неї нечиста сила немічна. Ото як повернеться Роман, то вшкваримо весілля, ще й тобі сина-козака виняньчу!

Коли б так було! Та ні, це неймовірне щастя! Як вона припаде до нього, як розповість, скільки вистраждала, як пригорнеться! Із темряви дивляться на неї кохані очі тим самим поглядом, котрий так грів серце. А про батька й Романа ні слуху, ані вісточки…

Молиться вона, здається, всю душу вкладає в молитву. До церкви вибереться – там якось не так. Не той і отець Андрій: засумував старий, чорнобривенька Олеся давно вже вийшла заміж за Івана Богуша і поїхала на веселу Україну.

Прийшов лютий – сердитий і мокрий. Вечір, мокрий сніг стукає в шибку. В просторій світлиці, у чистій печі яскраво палають і тріщать дрова; на печі – каганець; на лавах рядками сидять дівчата, прядуть прядиво; посеред хати дід снує основу; пані спостерігає, щоб дівчата не марнували часу; тут таки й Дарина. Нудно в хаті, тільки одноманітно хурчать веретена та лине дівоча тиха сумна пісня. Рипнули двері, на порозі – баба.

– Пані, бандурист прийшов.

– Приведи його, та неси сюди закуски й наливки.

Всі заворушилися: ось тепер вони довідаються, що робиться на білому світі. Завмерло серце в Дарини: як страшно! Чи не краще й не знати про свою долю? До хати увійшов високий статечний старий. Сиві вуса його спадали на груди, оселедець закрутився навколо вуха, на лобі залягли дві глибокі зморшки; сліпе обличчя було виразне, а незрячі очі нібито промовляли. Старий крокував твердо, просто; хлопчик ніс бандуру. Дівчата вклонилися; пані пішла назустріч.

– Будьте здорові, діду!

– Будь здорова й ти!

– Сідайте, діду, втомилися?

– Сядемо, час і відпочити.

– Прошу ближче до печі, скиньте кирею і не погордуйте, повечеряйте з нами, чим Біг послав.

Дід поволі опустився, зняв кирею і озирнувся, нібито хотів і міг когось побачити…

– А дочка де?

Дарина підійшла.

– Еге, як підросла: давно не був у вас, – поклав руку їй на голову. – Е! Заміж пора… все росте… а нам час і спочити!

– Ех, діду, куди вам спішити, ви ще не старий!

– Що ти, пані, – дід ласкаво усміхнувся, – я і сам забув, скільки мені років… багато… багато… То давай, що там у тебе наготовлено?

Дід перекусив.

– А що, дідусю, в білому світі діється? Чи не чув ненароком про похід пана Жмайла?

– Чув, чув, можна й заспівати! – Дід розпушив вуса: – Ану, хлопче, подай мені бандуру!

Він обережно витяг її з мішка, здмухнув порох. Пролунали перші акорди і всі принишкли. Пальці вдарили по струнах і полилася урочиста дума. Про похід пана Жмайла йшлося в ній, про звитягу його хоробрих товаришів та про завзяття пана Романа. Гей, багато сміливих лицарів, але ніхто не зрівняється з молодим Громикою!

Завмирає Даринчине серце, ловить кожне слово. Переможна була битва: далеко загнали козаки татарське військо, багатьох бранок відібрали, та тільки погано вона скінчилася: бачили козаки, що в старого Громики на спині невигойна рана. Сором пойняв козацькі душі: хто міг нанести той підступний удар ззаду? Поховали козаки старого Громику, та, певно, Бог покарав їх за чиюсь зраду, бо відтоді жоден козак ще не повернувся додому.