Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Але Маруся не помічала й того, що всі від неї відсахнулися. Вся гіркота того відцурання падала на Івана та на бідолашну матір, що мала одну тільки дочку, та й ту у нечуваній недузі, що не віщувала доброго кінця. Всіх способів добирали вони, всіх заходів, аби тільки запобігти лихові. Але ніщо не допомагало. Ні одна знахарка не могла придумати, чим її лікувати, і ніхто не чув, щоб кому прикинулось таке диво.

Аж ось прочули вони, що десь далеко, в одному селі є віщун-пасічник, чоловік старосвітський, – він усе на світі знає і вже напевне добере, яка тут причина сталася. Послали за старим пасічником, пообіцяли нічого не шкодувати, аби тільки допоміг їй у тій біді. Довго дожидали пасічника, аж ось він приїхав. Маруся була в садку. Коли мати привела до неї знахаря, вона сиділа попід старими липами, понуривши голову, і, здавалося, сильно задумана.

– Що ти тут робиш, Марусю? – спитала мати. – Там дитина плаче в хаті.

– Дитина? – спитала Маруся з дивуванням. – А де це дідусь?

– Дідусь умер, – відповіла мати. – Хіба ти забула?

– Ні, я пам’ятаю все… Було багато світла, грала музика… Та хіба це похоже на ту музику? А де ж це дідусь?

– Бог з тобою, дитино! Дідусь умер, от і могила його в садку. А це приїхав до нас гість. Чи пізнаєш ти його?

Дід, що доти стояв віддалік, підійшов до неї. Бистро глянула вона йому в очі і з дивуванням підвелася з свого місця.

– Як! Хіба це дідусь? – сказала вона. – А, тепер я роздивлюся. Я все тепер пізнаю!

І вона, як несамовита, вперлася в діда очима; її погляд був гострий та проникливий, і щось страшне засвітилося в ньому. Старий насупив густі брови і пильно дивився їй у очі, немовби хотів пройти ними наскрізь. Та нараз погляд йому помутнів; він не витримав її проникливого зору. В її блискучих очах прочитав він присутність нетутешньої сили, здригнувся і скрикнув, як дитина.

– Марусю, дитино моя! – з одчаєм заголосила мати і кинулась їй на шию… – Пропала ти, видно, навіки!.. Під якою зорею нещасною я тебе породила, на таке диво нечуване, що всі люди жахаються твого погляду!

– Діду, що нам робити тепер? – приступили до віщуна Іван і Марусина мати.

– Моліться Богу, люди добрі! – відповів старий. – Вже ніяка ворожба тут не поможе. – Та й поїхав додому.

Подумавши та порадившись між собою, родичі Марусі постановили, що одна надія залишається їм на Бога та що Іван повинен піти у Київ пішки, відправити молебні по всіх церквах та зробити срібну шату на образ Матері Божої.

На третій день був Іван уже в дорозі.

Давно заснули всі в Вороніжі, і тільки в одному його кутку ходив луною по темних садах глухий гомін води, що спадала з коліс у млині. У млині горить вогонь і по той бік вузької греблі відбивається у ставку. Хуторяни та й воронізькі козаки, що попривозили хліб молоти, сиділи круг огнища, дожидаючись черги. Деякі з них пекли на довгих шпичках сало, инші безтурботно попахкували з люльок. Розмови та всякі міркування не вгавали. Під шум коліс та гудіння каменю найохочіше говорилося козакам про всяку дивину, і речі, що иншим часом видалися б їм неймовірними, тепер не будили найменшого сумніву. Толкувалися про те, що за Вороніжем, на урочищі Камінь, з давніх-давен закопано скарб, привалений величезним каменем, і добирали всякого способу, щоб той скарб добути.

– І не думайте, братці! – озвався один із них. – З чортових рук не розживешся. Нечистий охоче позичає, та тяжко з ним розквитатися!

– От біда! – заперечив воронізький козак Губський. – А хіба ж не можна прикрутити того чорта, як собаку до колеса?

– Хотів би я побачити, як ти його прикрутиш! – відказав невеличкий на зріст чоловічок з довгими вусами.

– А що ж то за диво таке? – відповів той, зухвало поглядаючи на співрозмовників, що стали боязко озиратися на всі боки, щоб чорт не підслухав немилих йому слів. – Таж наш коваль Захарко убив трьох чортів батьківським молотом!

– Ой! Так уже і вбив! – з дивуванням озвалися приїжджі. Губський не взявся їх і запевняти, уважаючи, видно, що то справа знана кожному, і мовчки вигрібав гарячий вуглик для своєї люльки.

– Так, так! Нестеменісінько вбив! – підтвердив другий вороніжець, похитнувши понуреною головою. – Весь світ те знає.

– І вашому ковалеві Захаркові не було після того ніякої примари від нечистого? – запитався один із слухачів.

– Ніяких: звів із світу трьох куцих, а сам і тепер панує.

– Ну то гаразд, що так легко поквитався. А от моєму тестеві не вдалося!