Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

– Так, по-твоєму, нема чого за скарбом ганятися, хоч би й сам давався у руки?

– Атож. Чортове добро ніколи не піде в руку.

– Ні, свате, не кажи такого. Всякі скарби бувають. Один не йде, а другий і піде. От тобі, наприклад скажу, молода Большачиха Маруся. Як була дівкою, нічого не мала, а тепер глянь – живе як пані, та яке весілля справила! А їй, кажуть, теж з’явився скарб перед самісіньким весіллям!

– Та стривай, брате, подивимось ще, що далі буде. Нехай собі живе, поки живеться. А ти б послухав, що люди кажуть.

– А чого б то я мав слухати? – перебив другий козак. – Тут варт тільки глянути на неї, то все зрозумієш…

– А що? Хіба відмінилася?

– Відмінилася, та тільки так, що не дай Господи. Така гарна зробилася, що ніхто ще такої і не бачив. Нікому така краса і не снилася. Чув я, що то недобрий знак!..

– Ну, а що люди кажуть? – запитався високий козак, звертаючись до давнішого оповідача.

– Дивні речі кажуть: не знаю тільки, чи вірити, буцімто (цур нашого місця!) до неї літає змій!..

– Змій! – аж скрикнули усі разом. – Від кого ж ти чув?

– Та ця чутка по всьому Вороніжі ходить. От і мірошник, певно, знає… Слухай, як тебе… дядьку? Опанасе? Чи то правда, що до молодої Большачихи змій літає? – сказав він, звертаючись до мірошника, що з самого прибуття козаків ні разу не встряв до розмови і похмуро топтався коло своєї справи.

– Скоро, небоже, постарієшся, як усе знатимеш! – суворо відповів запорошений мірошник.

– Не чіпай його, брате, – почав один з козаків, приглушивши голос. – Тож мірошник з чортом – брати рідні. Бачиш, йому і так прикро, що лаємо його родича!

Всі засміялися.

– Так до Большачки змій літає! – говорили козаки, розважно похитуючи головами. – Ну, тепер уже пропала. Від змія ні одна не викручувалась.

– Чого ж пропала? І я знаю одну молодицю, що до неї літав змій. Так та усе сохла. А ця що день, то все кращає. То як же пропадає?

– Що краща, то краща, та якось не по-людському. Я, як хочете, заложуся, що не своєю смертю вмре. Та й недарма дід її, віщун, перед смертю щось довго говорив з нею наодинці, і вона після того мало не пішла в монастир. Тож, видно, щось напророчив він їй такого! Та й знов же не без причини і далекий знахар її злякався.

– Хотів би я побачити, що то воно за змій? – промовив низенький чоловічок з довгими вусами. – Зроду не бачив.

– Та лучче ніколи й не бачити! – відказав його сусіда. – Я раз бачив, так після того ночі три не міг спати: тільки, було, задрімаю – враз і ввижається, що вся хата повна вогню…

Тут він урвав і спинився. Всі козаки остовпіли і, нерухомі, дивилися крізь одчинені двері. Все небо пойнялося вогнем; засвітився ставок; ясна вогняна стрічка, розсипаючи іскри, пролетіла над млином і враз потухла над двором у Йвана Большака.

Ніхто й слова не вимовив, ніхто не запитався: всім було ясно, що то таке. Непереможний жах напав на козаків. Сам навіть Губський злякався. Враз погасили вони вогонь і полягали спати; і кожен, укрившися свитою, уважав себе неприступним для нечистої сили.

Дивна і невимовно хороша ніч у нашому Вороніжі! Недосяжно високе небо, незвичайно ясний місяць і яскраві зорі. І крізь прозору синяву неба світить немов инше світло; і проміння місячне розходиться якимсь дивним сяйвом у повітрі, і здається весь цей простір попід небом тонкими та безплотними, що й оком не схопиш, і рукою не діткнешся, духами; і зорі так пильно придивляються до земного падолу, ніби відповіді просять у люду. Задивившися на невимовну красу неба, людина немов сама переймається його сяйвом, душа яснішає і ладна дати відповідь, коли б тільки мала для того особливу мову… Зорі горять, зорі мигтять на неоглядному полі розкішного синього неба, як незрозумілі літери у чарівній книзі. А Вороніж увесь спить. І, може, тільки душі поснулих, покинувши своє житло, виходять на повітря і читають цю нез’ясовну книгу і розуміють її, аж поки не повернуться до тіла. Дивна і невимовна ніч у Вороніжі! Вона немов дає людині иншу душу, вона поймає її нерви, і легко їй, і вільно, не почуває вона на собі тіла. Іде і землі не чує під собою, так, ніби повітря хвилями підмиває її під руки, і вона ладна злетіти назустріч місяцеві. Скоро вже північ. Ні в одній хаті не світиться вогонь. Холодні тіні садів лежать по заснулих вулицях.

– Дякую тобі, Господи! – говорив Іван, знявши шапку і хрестячись проти Спаської церкви. – Аж ось і я в Вороніжі! Як тут хороше і вільно! А яке небо! Яке повітря! Який дух від садків!.. Ні, таки ніде немає таких ночей! А що то моя Маруся?!