Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

І приспішеною ходою подався він додому, і серце йому стислося, коли він наближався через садок до нової хати. Маруся не спала; вона сиділа біля вікна і так задивилася на місяць та зоряне небо, що й не помітила Івана.

– Здорова, Марусю! Здорова, серденько! – промовив він, кидаючись до неї. – Чи ждала мене сьогодні? День і ніч поспішав я, щоб побачити ясні твої очі. Чи ж здорова ти, голубко?

Маруся спершу зраділа і пригорнулася до нього; але далі серед тих своїх пестощів раптом засміялася, та так страшно, що Іван здригнувся.

– Чого ти смієшся? – спитав він, одступаючи від неї з жахом, бо місяць у цю мить осяяв її обличчя, і вона блиснула такою вродою, що серце його боляче затремтіло.

– Як же мені не сміятися? – говорила вона… – Ти такий темний, такий важкий! Чого так відмінився ти? Ти ж раніше прилітав до мене легкий і ясний, як огонь! І чого ти не граєш, а говориш? Де твоя бандура? Грай: мені противний твій голос… Чи скоро ти вип’єш з мене всю мою тяготу? Чи скоро ми полетимо до твого краю?

– Боже мій, Боже! – повторяв Іван в одчаї, ставши на порозі і ламаючи руки.

І раптом у дворі стало ясно; попід вікнами заблищали іскри… Іван вискочив мерщій з хати і бачить: вогняна смуга розвіяною стрічкою обвилася круг солом’яної стріхи, і вся стріха враз спалахнула. Іван кинувся до хати рятувати Марусю, та вона з диким сміхом вирвалась йому з рук.

– Куди ти тягнеш мене, Іване?

– Ходім, Бога ради, ходім! Бачиш – огонь!

– То що ж? Я вогонь люблю: в огні легко…

Іван хтів силою винести її з світлиці, але Маруся рвонулася з нелюдською силою і так дико вперлася в нього блискучими очима, що він не зміг опанувати себе. Проникливі очі дійшли йому до самісінького серця. Він скрикнув і вибіг у двір.

Своїм криком він побудив усіх домашніх. Та поки позбиралися люди, полум’я вже охопило стіни, пойняло двері та вікна. Ніхто не наважився рятувати нещасну. Крім небезпеки від огню, – в хаті чути було такий дикий крик та вищання, що всім аж холод проходив по тілу.

Скоро почався дзвін на всіх шістьох воронізьких дзвіницях. Тривога стала загальною, і люд позбігався з усіх вулиць. Але лихові вже не можна було зарадити. Скільки не лили води, вогонь не зменшувався, а ніби зумисне розгулювався і все вище бризкав до неба. Далеко чути було крики чужих людей і плач рідні. Іван у несамовитім одчаї припадав до землі, плакав і бився головою, сам на себе накликаючи смерть. Іскри і головешки сипалися на нього, і люди мусили відтягати його щораз далі. А тим часом крізь полум’я усе вихоплювався голосний регіт, і ніщо не могло його заглушити, ні тріщання вогню, ні крики народу. Та от востаннє вибухнуло полум’я, замовк і страшний регіт. Рудий дим заклубочився і покотився по горілому. З темної вулички повіяв вітер, і разом з ним почулися в повітрі жалібні звуки, в яких не один пізнав голос Іванової бандури… Всі відчули непереможний жах і розійшлися по домівках. На згарищі зосталася тільки купка людей, родичі та наймані робітники погорілого двору. Освітлювані червонуватими відблисками від дерева, що тліло, не раз поймаючись огняними язиками, – вони, як тіні, блукали навкруги обсмалених садових дерев та безлюдної купи наваленого манаття.

Іван не вмер з горя; він і досі живий, – але ніхто не пізнав би в ньому колишнього Івана. Худий та понурий блукає він Вороніжем у благенькій свиті. Коли хто до нього озветься, він слухає немов крізь сон, і в тьмяних його очах ні разу не виблисне живий огник. Часто стрівають його на давній пожарині, що поросла вже й травою. Інколи він лежить ницьма на землі; інколи стоїть навколішках і все нашіптує молитви. Але коли б отак спитати у нього: що це за місце? – він не скаже: він не пам’ятає нічого. Тільки якимсь інстинктом тягнеться він до зеленого горбочка серед обгорілих пеньків та запустошалого саду.

Народився 26.01.1826 р. в с. Кізлів на Львівщині. Закінчив Львівську духовну семінарію і до 1883 р. був священиком в селах і містах Галичини. 1885 р. переїхав в с. Борщагівка коло Києва. Помер 1891 р. у Новоросійську, похований у Києві.

Клерикальний діяч, «москвофіл», видавець журналу для селян «Наука», що виходив спочатку у Коломиї та Львові (1871–1886), а далі у Відні (1886–1901). Як священик і автор моралізаторських та повчальних оповідей, спрямованих проти негативних явищ у житті галицького селянина, здобув чималу популярність в народі. Наумович опублікував чимало повістей та оповідань, «писаних не без таланту, та все-таки, задля своєї аж надто виразної тенденційности, позбавлених літературної вартості» (І. Франко).