Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

Остовпіла Маруся; та остовпіння її було на хвилинку. Вона незабаром прийшла до тями і відразу кинулася до комори поглянути, чи не пропали разом із скринею її червінці. Ні, вони були всі цілі і сяяли чудовим сяйвом на червоній шовковій хустці. Пересипаючи їх, Маруся не пам’ятала вже ні страшних провістей, ні снів; вона була рада і вдоволена так, ніби дістала запоруку майбутнього добробуту. Але коли усі свої вернулися з церкви, їй стало страшно зустрітися з дідом; вона боялася його погляду, немов суду Господнього, і не було змоги від нього укритися.

Старий увійшов до хати, помолився образам і глянув на перелякану внучку. Глянув, похитав головою та й ударився об поли руками. Нічого не сказав він ні внучці, ні її матері, не сів до столу і пішов у сад під темні липи. Скільки не посилали просити його до обіду, він одно відповідав: «Не хочу», – та так і пролежав ницьма на траві аж до самісінького вечора.

Сумно весь день було у Чайчиній хаті. А ще смутніше вночі, коли він, ходивши при місяці темним садом, читав уголос якісь молитви. Далеко чути було його побожні слова. І хто йшов греблею і вулицею по той бік ставу, мимоволі бралися за шапки і хрестилися, а додому приходили в задумі: недарма старий віщун вичитує молитви! І щоночі, тільки встане місяць на небі, з темного саду йшов журкотливий старечий голос, і вся околиця затихала так, що ні одної пісні не було чутно на вулиці, ні один коник не сюрчав у траві, ні одна рибка не плескалася в ставку. Віщому голосові скорялася вся природа.

Нарешті, на п’ятий день після Спасового дня настав великий сум по всьому Вороніжу. Старий Чайка звелів покликати батюшку. Над ним побивалися дві жінки, Маруся та її мати, а він не чув їх плачу. Спокійно дивився в стелю, і на лиці йому не видко було болю. Всі говорили, що Чайка не вмре.

Прийшов піп. Чайка посповідався і запричастився. Вислухавши останню молитву, він попрощався з панотцем, з усією ріднею, з усіма знайомими; попросив усіх вийти з хати і зоставити його наодинці з Марусею. Довго стояли люди під дверима; довго було чути тихий голос старого Чайки, а що говорив він – не розібрати. Аж ось почули, що «можна ввійти». Та як увійшли в хату, він був уже мертвий. В головах йому стояла Маруся, бліда як віск, з притисненими до грудей руками. Нерухомо дивилася вона на спокійне обличчя небіжчика. Ні сльозинки в очах, ні найменшого почуття жалощів; вона була холодна, як ангел смерті. І тільки як навкруги неї почулися зусюди зітхання та плачі, вона немов отямилась, заплакала і, впавши на коліна, кинулася виціловувати нерухомі дідові руки.

Глянуло сонце з хмари і зразу ж учувся жалібний дзвін Троїцької церкви; озвалися дзвони і в Микільській, і в Покрови. Урочиста і пам’ятна була та хвилина для вороніжців, хвилина, як на той світ одійшла душа віщого діда.

В новій, що вікнами до вишневого саду, світлиці лежить Іван. Вже три дні не встає з постелі, не п’є й не їсть. Запали йому ясні очі, зблідли рум’яні вуста. Що ж то повалило так дужого парубка? Яка неміч, яка хвороба зсушила його, як билину? Ніхто того не знає. Знає причину тієї недуги тільки вітрець перелітний, що крізь вікно виносить його тяжке зітхання, та ясний місяць у небі, що вночі заглядає до нього у хату. Що не день, то все стає мутніше Іванові, все, що навкруги його. Мукання волів, людський гомін, темний голос пісні, що доходить десь із городу, цвірінчання садових пташок – все те одбивається йому у вухах так чудно, немовби він уже на тому світі і чує ці голоси крізь землю. Часом навідується до нього засмучений батько, невтішна мати оплакує його живого, але він не бачить їх і не чує. Сумно, нудно на серці. Слабне тіло, туманом поволоклася пам’ять; а душа все ще тепла у хворих грудях, і шкода їй покидати своє півзруйноване житло.

Темна ніч до сходу місяця. Небо зоріє, та не проймає світлом темного саду. Поміж деревами шелестить вітрець і свіжістю віє на знеможене тіло Іванове. Та от почувся инший шелест, виразніший як шепотіння листу, і за хвилину чиєсь обличчя глянуло у вікно; привітніше від місяця, і двоє чорних очей блиснули йому ясніше від зір. Іван мовчки простяг до вікна знеможену свою руку.

– Тобі краще, Іване? – питається Маруся, узявши ту руку.

– Завтра мені стане краще, – відказує Іван тихим голосом. – Завтра об цій порі навідайся, то вже не питатимеш, чи краще.

– Не докоряй мені, Іване, такими словами. Чи я винна твоїй недузі? Люблю я тебе, мов свою душу, і чого б не дала тільки, щоб ти був живий!