Жан-Жак Руссо - Сповідь

Залишався «Музичний словник». Це була робота реміснича, для грошей, і її можна було робити повсякчас. Я вирішив, що кину її або ж продовжуватиму, як мені здумається, залежно від того, виявиться вона необхідною для мене чи зайвою за решти зібраних на життя капіталів. Що ж до «Чуттєвої моралі», ледве наміченої в загальних рисах, я цілком її закинув.

У мене був ще один, останній проект. Якби виявилося, що можна зовсім обійтися без переписування, мені б хотілося поїхати подалі від Парижа, де постійні гості обходилися мені дуже дорого і водночас відбирали у мене час для заробітків. А для того щоб не нудьгувати в своєму притулку, як звичайно нудьгують письменники, коли залишать перо, я приготував собі заняття, яке могло б заповнити порожнечу моєї самотності і позбавило б мене спокуси надрукувати ще щось, поки я живий. Не знаю, що за фантазія прийшла Рею, але він вже давно переконував мене написати спогади про моє життя. Хоча історія мого життя була досі не багата на події, проте я відчував, що мої спогади можуть стати цікаві цілковитою відвертістю, яку я здатний виявити в них; і я вирішив написати єдину в своєму роді книгу і вкласти в цю працю таку безприкладну правдивість, щоб хоч раз показати людину такою, яка вона є.

Я завжди сміявся з фальшивої наївності Монтеня, котрий, удаючи, ніби визнає свої недоліки, разом з тим приписує собі тільки ті, які привабливі, тоді як я завжди вважав і тепер вважаю, що я кращий з людей, проте певен, що хоч би якою була чиста людська душа, в ній неодмінно таїться якась огидна вада. Я знаю, що в суспільстві мене наділяють рисами, такими невластивими мені, а іноді й потворними, що, навіть не приховуючи нічого поганого в собі, я можу тільки виграти, якщо покажу себе таким, який я є. Оскільки це неможливо зробити, не показавши й інших людей такими, які вони є, ця праця могла вийти в світ лише після моєї смерті і смерті багатьох інших. Це ще більше додавало мені сміливості написати свою сповідь, оскільки я знав, що ні перед ким червоніти за неї мені не доведеться. І ось, вирішивши присвятити своє дозвілля цій справі, я заходився збирати листи та інші папери, які могли б спрямувати чи збудити мою пам’ять, глибоко шкодуючи при цьому, що колись так багато розірвав, спалив чи загубив.

Цей проект цілковитої самоти, один з найрозумніших, які тільки в мене бували, міцно засів у моїй голові, і я вже взявся до його здійснення, коли Небо, що готувало мені зовсім іншу долю, кинуло мене в новий вир подій.

Монморансі, старовинний і прекрасний маєток знаменитого роду, названий його ім’ям, після конфіскації перейшов до інших рук. Він перейшов через сестру герцога Анрі до роду Конде, який перейменував Монморансі на Анг’єн. У цьому герцогському маєтку від колишнього замку залишилася тільки стара вежа, де присягались васали, а тепер зберігається сімейний архів. Але є в Монморансі будинок, що його спроектував архітектор Круаза, на прізвисько Бідняк, і цей будинок своєю пишнотою цілком гідний називатися замком. Велич цієї прекрасної будівлі, тераса, на якій він розташований, краєвид, що відкривається звідти, можливо, єдиний у світі, його простора вітальня, розписана рукою майстерного художника, сад, посаджений уславленим Ленотром, [188]– усе разом утворює щось таке вражаюче у своїй величавій простоті, що мимоволі привертає до себе пильну увагу і чарує погляд. Цей будинок належав у той час маршалу Франції, герцогу Люксембурзькому, який щороку приїжджав у ці краї, де колись його предки були повноправними господарями, і проводив тут у цілому п’ять чи шість тижнів, на правах приватної особи, але в розкоші, що не поступалася колишньому блиску його роду. У свій перший приїзд туди після мого переселення в Монморансі маршал і його дружина прислали свого камердинера привітати мене від їх імені і передати запрошення вечеряти у них завжди, коли я захочу. І кожного свого приїзду вони не забували повторювати те ж саме вітання, супроводжуючи його таким самим запрошенням.

Це нагадало мені пані де Безенваль, яка послала мене обідати до людської. Часи змінилися, але я залишився той самий. Я не хотів, щоб мене відіслали до людської, і мало дорожив обідом у вельмож. Я волів би, щоб вони дали мені спокій, не вшановуючи і не принижуючи мене. На чемність пана і пані де Люксембурґ я відповідав увічливо і шанобливо, але не приймав їхніх запрошень. Моє звичайне нездужання, моя соромлива вдача і невміння вести розмову змушували мене здригатися на саму лише думку потрапити в товариство придворної знаті, і я навіть не пішов у замок подякувати, хоча розумів, що це потрібно і що вся ця запобігливість викликана радше цікавістю, ніж щирою прихильністю.