Жан-Жак Руссо - Сповідь

Парк, або сад, Монморансі розташований не на рівнині, як у Шевреті, а на шпилястій місцевості, пересіченій пагорбами та улоговинами, якими майстерний художник вдало скористався для мальовничого розташування гаїв, гротів, ставків, бельведерів і силою свого мистецтва й таланту ніби розширив навколишній простір, сам по собі досить обмежений. Над цим парком здіймається тераса, увінчана замком, а внизу він переходить в ущелину, що розширюється в напрямі долини, закрут якої заповнений великим ставком. Між оранжереєю, збудованою в широкій частині парку, і ставком, оточеним пагорбами з розкиданими по них гайками і самотніми деревами, і стоїть згаданий вище малий замок. Цей будинок разом з прилеглою ділянкою землі колись належав знаменитому художнику Лебрену, який любовно збудував і прикрасив його відповідно до свого вишуканого смаку. З того часу замок перебудовували, але не відступали від креслень його першого власника. Він невеликий, простий і надзвичайно гарний. Оскільки він розташований у низині, між басейном оранжереї і великим ставком, і, отже, не захищений від вогкості, його розділили посередині наскрізною галереєю з колонами на два поверхи, через яку провітрюється вся будівля і, незважаючи на його розташування, стіни залишаються сухими. Якщо дивитися на цей замок з протилежного пагорба, здається, що він з усіх боків оточений водою, наче якийсь зачарований острів чи як острів Ізола Белла на озері Маджоре – наймальовничіший з Барромейських островів.

У цьому самітному будинку мені дали на вибір одне з чотирьох житлових приміщень, які в ньому були, не рахуючи нижнього поверху, де розташовувалися зала для бальних танців, більярдна і кухня. Я вибрав найменше і просте приміщення, над кухнею, яку теж віддали в моє розпорядження. Кімнати відзначалися чарівною чистотою і були обставлені біло-блакитними меблями. У цій чудовій самотині, серед лісів і вод, під спів пташок, вдихаючи аромат квітучих апельсинових дерев, у стані безперервного захвату я написав п’яту частину «Еміля», і свіжим її колоритом я значною мірою зобов’язаний обстановці, що оточувала мене.

З якою поквапністю вибігав я щоранку на сході сонця на галерею вдихнути запашного повітря! Яку смачну каву з молоком пили ми там удвох з моєю Терезою! Моя кішка і собака складали нам товариство. Такого почту мені б вистачило на все життя, і я ніколи не нудьгував би з ними. Я почував себе там, як у земному раю: жив таким самим невинним життям і тішився таким самим щастям.

У свій липневий приїзд пан і пані де Люксембурґ виявили мені стільки уваги і такі були привітні, що, живучи у них і обдарований такими ласками, я не міг віддячити їм інакше, як частими відвідинами. Я майже не розлучався з ними: вранці я йшов засвідчити свою пошану дружині маршала і обідав там, по обіді вирушав на прогулянку з маршалом, але ніколи не залишався на вечерю, на яку сходилося дуже багато гостей, та й вечеряли вони надто пізно для мене. Досі все було пристойно, і нічого поганого не трапилося б, якби я на цьому зупинився. Але я ніколи не знав міри в своїх прихильностях і не вмів просто виконувати вимоги, що їх ставить суспільство. Я завжди був або всім, або нічим. Незабаром я і став усім.

Бачачи, що такі вельможні люди мене звеличують, пестять, я переступив межу розсудливості і запалився до них такою дружбою, яку дозволено мати тільки до рівних. Я став поводитися надто невимушено, тоді як самі вони ніколи не відступали від тих форм увічливості, до яких привчили мене з самого початку. Втім, я ніколи не почував себе цілком вільно з дружиною маршала. Я все ще не зовсім довіряв її характеру, але побоювався його менше, ніж її розуму. Своїм розумом вона мене й лякала найбільше. Я знав, що вона вимоглива до співрозмовника і що вона має на це право. Мені було відомо, що жінки, особливо знатні дами, люблять, щоб їх розважали, і краще образити їх, ніж змусити нудьгувати. З її зауважень про співрозмовників, які щойно пішли, я міг уявити собі, якої вона думки була про мої безглузді вислови. Я так соромився розмовляти при ній, що вдався до хитрощів – читання вголос. Вона чула про «Юлію», знала, що цей твір друкується, і висловила бажання скоріше з ним познайомитись. Я запропонував прочитати його вголос, вона погодилася. Щоранку я приходив до неї на десяту годину, пан де Люксембурґ приходив також, двері зачинялися. Я читав, сидячи біля її ліжка; і я так добре розрахував своє читання, що його вистачило б до кінця їх перебування в селі, навіть якби воно затяглося довше, ніж звичайно.