Жан-Жак Руссо - Сповідь

Успіх моїх хитрощів перевершив усі сподівання. Пані де Люксембурґ захопилася «Юлією» і її автором. Вона тільки про мене й говорила, тільки мною й займалася. Обдаровувала мене ласками і цілувала мене по десять разів на день. За столом завжди саджала мене поруч себе, а коли хтось із почесних гостей хотів зайняти це місце, вона говорила, що воно належить мені, і вказувала йому на інше. Можна уявити собі, як мене чарувало таке ласкаве поводження, якщо я піддаюся на найменший знак доброзичливості. Я щиро прихилився до неї. Бачачи таку увагу і відчуваючи, що мій розум позбавлений тієї приємності, яка могла б виправдати його, я боявся тільки одного: щоби приязнь не перейшла у відразу. Мені на лихо, мої страхи виявилися небезпідставними.

Напевно, була якась природжена протилежність між її складом розуму і моїм, якщо, крім тисячі дурниць, що постійно проривались у мене в розмові і навіть в листах, коли я бував з нею в найкращих стосунках, траплялося, що їй багато що не подобалося, і я не міг зрозуміти, чому. Наведу тільки один приклад, хоча міг би навести їх двадцять. Їй стало відомо, що я переписую «Елоїзу» для пані д’Удето за посторінкову оплату. І вона захотіла мати примірник на тих самих умовах. Я обіцяв і, включивши її тим самим до числа своїх замовників, написав їй щось люб’язне і шанобливе з цього приводу; принаймні такий був мій намір. Ось її відповідь що змусила мене впасти з хмар:

«Я рада, я в захопленні; ваш лист нескінченно мене потішив, і я поспішаю повідомити вас про це та подякувати вам.

Ось деякі вислови з вашого листа: «Хоча ви, безперечно, дуже вигідна замовниця, але я соромлюся брати з вас гроші: радше це я мав би платити вам за втіху працювати для вас». Нічого більше не скажу вам. Я засмучена, що ви нічого не повідомляєте мені про своє здоров’я. Це цікавить мене найбільше. Люблю вас від щирого серця. Мені дуже прикро, запевняю вас, що я мушу про це писати, коли мені так хотілося б сказати вам про це особисто. Герцог Люксембурзький любить вас і обіймає від усієї душі».

Одержавши цього листа, я поквапився на нього відповісти, відклавши детальніше його вивчення, щоб протестувати проти будь-якого образливого тлумачення моїх слів. Присвятивши кілька днів такому вивченню і все-таки нічого не розуміючи, ось як я відповів на лист герцогині:

«Монморансі, 8 грудня 1759 р.

З часу свого останнього листа я сотні разів перечитував відзначене вами місце. Я розглядав його у власному і прямому його розумінні, розглядав з усякого погляду, який тільки можна йому надати, і, запевняю вас, пані маршалова, не знаю, повинен я просити вибачення у вас, чи ви у мене».

Минуло вже десять років, відколи ці листи були написані. Я часто думав про них відтоді, і моя дурість у цьому питанні досі така велика, що мені так і не вдалося зрозуміти, що могла вона знайти в цих словах – не кажу образливого, але хоч би неприємного.

Щодо рукописного примірника «Елоїзи», який захотіла мати пані де Люксембурґ, я розповім тут, що я вигадав, щоб вирізнити його якоюсь помітною перевагою з-поміж інших. Я написав окремо пригоди мілорда Едуарда і довго вагався, включати чи не включати їх, цілком чи в уривках, до цього твору, де вони здавалися мені потрібними. Врешті-решт, я вирішив зовсім їх викинути, бо вони відрізнялися за тоном від решти і могли порушити його зворушливу простоту. До того ж у мене з’явилася й інша, вагоміша причина, коли я краще пізнав пані де Люксембурґ. Річ у тім, що в цих пригодах фігурує одна римська маркіза з огидним характером, окремі риси якого, зовсім не властиві герцогині, могли бути приписані їй тими, хто знав її тільки з чуток. Тому я дуже радів своєму рішенню і вчинив згідно з ним. Але, гаряче бажаючи збагатити її примірник чимось таким, чого не було в жодному іншому, я не знайшов нічого кращого, як зробити з цих злощасних пригод витяг і додати його туди. Безрозсудне рішення, безглуздість якого можна пояснити тільки сліпою долею, що вела мене до загибелі!

Quos vult perdere Jupiter dementat. [189]

Я був такий дурний, що зробив витяг з особливою ретельністю, витративши на нього багато зусиль, і послав їй цей уривок, як найкращу річ у світі, попередивши її, проте, як це й було насправді, що оригінал я спалив, що витяг зроблено для неї однієї і що ніхто його не побачить, якщо тільки вона сама не покаже. Все це, анітрохи не переконавши її в моїй розсудливості і скромності, як я розраховував, тільки дало їй привід думати, ніби я вбачаю тут образливу для неї схожість. Я нерозважливо був певен, що вона буде в захопленні від мого вчинку. Але, всупереч моїм сподіванням, вона не висловила з цього приводу ніякого захоплення і, на превелике моє здивування, ніколи жодним словом не згадала про надісланий зошит. Але я, як і раніше, був задоволений своєю винахідливістю і лише багато часу по тому з інших ознак помітив, яке враження вона справила.