Жан-Жак Руссо - Сповідь

Тим часом милі речі тривали і навіть посилювалися. Графиня де Буффлер, близька приятелька пані маршалової, приїхавши погостювати в Монморансі, прислала дізнатися про моє здоров’я і висловила бажання мене побачити. Я відповів, як належить, але не здався. Наступного року родина Люксембурґ приїхала до замку на Великдень. Кавалер де Лоренці, що був у почті принца де Конті і прийнятий у пані де Люксембурґ, кілька разів був у мене, ми познайомилися. Він наполягав, щоб я зробив візит у замок, я відмагався. Нарешті одного разу, опівдні, коли я найменше цього чекав, до мене приїхав сам маршал Люксембурзький у супроводі п’яти чи шести осіб. Цього разу ніяк не можна було відмовитися. Залишалось або набути репутації нахаби і нечеми, або віддати йому візиту і засвідчити свою пошану його дружині, від імені якої він засипав мене найлюб’язнішими компліментами. Так, недоброї години, почалися ці знайомства, від яких я вже не міг більше відмовлятися, хоча серце моє відчувало, що нічого доброго з цього не вийде.

Я страшенно боявся пані де Люксембурґ. Я знав, що вона приваблива. Я бачив її кілька разів у театрі і у пані Дюпен років десять-дванадцять тому, коли вона ще була герцогинею де Буффлер і вражала своєю юною красою. Але її вважали злою, а така репутація знатної жінки кидала мене в дрож. Ледве я побачив її, як вона мене зачарувала. Я побачив у ній ту чарівливу красу, яка не зникає з роками і над усе здатна подіяти на мою душу. Я сподівався почути розумні, але колючі і в’їдливі слова. Проте вийшло зовсім інакше і набагато краще. Мова її не пересипана дотепами, у ній немає несподіваних зворотів, порівнянь, немає навіть, власне, того, що називається гнучкістю розуму, але вона сповнена чудової витонченості, що ніколи не вражає і завжди чарує. Її компліменти тим більш привабливі, що вони прості, здається, ніби вони злітають з її уст мимоволі, від надміру почуттів. Мені в перші ж відвідини здалося, що, незважаючи на моє збентеження і недоладну мову, я їй сподобався. Всі придворні жінки вміють переконати вас у цьому, коли хочуть, але не всі вміють, подібно до пані де Люксембурґ, зробити цю впевненість такою втішною, що сумніватися в ній немає жодного бажання. З першого ж дня я відчув до неї цілковиту довіру, яка не забарилася б зміцніти, якби герцогиня де Монморансі, її невістка, легковажна, досить хитра і, як мені здається, пліткарка, не взялася за мене і своїм глузуванням не викликала у мене підозри, що під прикриттям незліченних похвал з боку її матусі і вдаваного загравання з боку її самої з мене просто підсміюються.

Можливо, я не так-то легко позбувся б цього страху, якби залишався тільки в товаристві цих двох жінок, але виняткова прихильність самого маршала переконала мене, що їхнє ставлення до мене щире. Зважаючи на мою сором’язливість, можна тільки дивуватися, як швидко я, з бажання маршала, став з ним на рівну ногу. Ще дивніше те, з якою готовністю він прийняв мій спосіб життя і дав мені цілковиту незалежність. І він і його дружина були впевнені в тому, що я задоволений своїм життям, не хочу його змінювати, і, мабуть, не цікавилися моїм матеріальним становищем; хоча я не міг сумніватися в теплій увазі їх обох до мене, вони не нав’язували мені посад і не пропонували рекомендаційних листів. Лише раз пані де Люксембурґ захотіла, щоб я став членом Французької академії. Я послався на свою релігію; вона сказала, що це не може бути перешкодою, і що вона береться усунути її. Я відповів, що, хоча для мене було б великою честю належати до такої блискучої установи, але, відмовивши Трессану і якоюсь мірою навіть польському королю вступити до Академії міста Нансі, я не міг, не порушуючи пристойності, стати членом якої-небудь іншої. Пані де Люксембурґ не наполягала, і більше про це не було мови. Мені особливо подобалась така простота стосунків з такими знатними персонами, адже вони могли зробити для мене все, що завгодно, оскільки герцог був особистим другом короля і цілком заслуговував на таку довіру. Який разючий контраст з вічними клопотами і набридливим чіплянням друзів-покровителів, з якими я недавно розлучився і які прагнули не так зробити мені послугу, як принизити мене!

Коли маршал вперше приїхав до мене на Мон-Луї, мені заледве вдалося розмістити його з усім почтом у моїй єдиній кімнаті, і не тому, що я змушений був посадовити його серед брудних тарілок і розбитого посуду, а тому, що підлога в моїй кімнаті прогнила, і я боявся, як би вона зовсім не провалилася під вагою почту. Турбуючись не так про себе, як про небезпеку, на яку наражався цей добродушний вельможа, я поквапився вивести його звідти і, незважаючи на холодну погоду, привів його у свою робітню-вежу, цілковито відкриту і без каміна. Коли ми туди прийшли, я пояснив йому причину, що змусила мене це зробити. Він розповів про це своїй дружині, й обидвоє почали мене вмовляти перейти на якийсь час, поки у мене перестилатимуть підлогу, до іншого приміщення – у замок чи, коли мені це більше подобається, до самітного будинку посеред парку, який називали малим замком. Це чарівне житло заслуговує на окрему розповідь.