Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я завжди вважав пана де Мальзерба людиною надзвичайно прямодушною. Жодного разу не було нічого такого, що змусило б мене хоч на хвильку засумніватися в його чесності. Але він як чесний, так і слабкий, і часом завдає шкоди людям, про яких турбується, хоча щиро бажає захистити їхні інтереси. Він розпорядився вилучити більш як сто сторінок не тільки з паризького видання, але й з примірника повного видання, яке він надіслав пані де Помпадур, зробив таке вилучення, яке можна вважати віроломством. У цій книзі у мене десь мовиться, що дружина вугільника гідна більшої поваги, ніж коханка принца. Ця фраза спала мені на думку в запалі творчості і, присягаюся, я нікого не мав на увазі. Перечитуючи свою працю, я відчув, що в цих словах можна побачити натяк. Проте, дотримуючись надзвичайно небезпечного правила нічого не викидати, якщо совість говорить мені, що я нікого не мав на увазі, коли писав, я не став викреслювати цю фразу й обмежився тим, що замість слова «король», яке написав спочатку, поставив слово «принц». Цього панові Мальзербу здалося недостатнім. Він викинув усю фразу, наказав передрукувати всю сторінку і якомога акуратніше вклеїти її у примірник, призначений для пані де Помпадур. Але цей фокус став їй відомий. Знайшлися добрі люди, які просвітили її щодо цього. Я дізнався про все це лише набагато пізніше, коли почав відчувати на собі наслідки її гніву.

Чи не в цьому полягає також першоджерело прихованої, але невблаганної ненависті з боку іншої жінки, що була в подібному ж стані, хоча я й не підозрював про це і навіть не був з нею знайомий, коли писав свій роман? Книга вийшла, я познайомився з цією особою і дуже занепокоївся. Я сказав про свої побоювання кавалерові де Лоренці, але він посміявся з мене і запевнив, що ця жінка не лише не образилась, а й навіть не звернула уваги на цю фразу. Я надто легковажно повірив і заспокоївся дуже передчасно.

На початку зими я отримав новий доказ доброго ставлення до мене пана де Мальзерба, дуже мені приємний, але я не наважився ним скористатися. Відкрилося вакантне місце в «Журналі вчених». [187]Маржансі написав мені, пропонуючи цю вакансію нібито від свого імені. Але мені неважко було здогадатися з тону його листа, що він діяв не від свого імені, і він сам згодом дав мені зрозуміти, що йому доручили зробити мені цю пропозицію. Місце не потребувало великої праці. Треба було подавати щомісяця по дві компіляції з книг, які мали надсилатись на мою адресу, мені не доводилося б їздити до Парижа навіть для того, щоб особисто подякувати начальству. Таким чином я вступав би до спілки таких першокласних літераторів, як добродії де Маран, Клеро, де Гінь та абат Бартелемі. З першими двома я вже був знайомий, а з іншими мені дуже хотілося познайомитися. До того ж за таку легку працю, яку можна було виконувати з великою зручністю, я отримував би гонорар у розмірі восьмисот франків. Я кілька годин обмірковував цю пропозицію, перш ніж зважитися, і можу присягнутися, що вагався зовсім не через страх розсердити Маржансі чи викликати невдоволення пана де Мальзерба. Але думка про те, як мені буде нестерпно працювати на замовлення і поспішати закінчити до зазначеного терміну, а головне, побоювання, що я погано виконуватиму покладені на мене обов’язки, переважили все решту і спонукали мене відмовитися від місця, для якого я не підходив. Я знав, що весь талант мій залежить тільки від душевного запалу і потягу до тих предметів, про які я пишу, і лише любов до великого, істинного, прекрасного здатна надихнути мене. А чим були б цікаві для мене сюжети більшості книжок, та й самі ці книжки, про які мені довелося б писати? Моя байдужість до них скувала б моє перо і притупила б мій розум. Вони думали, що я можу писати, як ремісник, подібно до всіх інших літераторів, я ж ніколи не вмів писати інакше, як тільки під впливом пристрасті. Це було, звичайно, не те, що було потрібно для «Журналу вчених». І я написав Маржансі лист, подякувавши йому з усією можливою чемністю і детально пояснивши причину своєї відмови, щоб ні він сам, ні пан де Мальзерб не могли подумати, ніби я відмовляюся з якоїсь примхи чи гордості. І вони обидва схвалили моє рішення, не були на мене за це у претензії і зберегли всю справу в такій таємниці, що публіка ніколи нічого не дізналася.

Ця пропозиція надійшла в момент несприятливий, я не міг її прийняти, оскільки з деякого часу задумав зовсім залишити літературу і, головне, ремесло письменника. Все, що зі мною сталося, цілком відвернуло мене від літераторів, і я переконався на собі, що неможливо йти цим шляхом, не підтримуючи з ними стосунків. Так само спротивилися мені й світські люди і взагалі той подвійний спосіб життя, яким я жив, належачи частково собі, частково колам, зовсім для мене чужим. Більш ніж коли-небудь я відчував і знав з власного досвіду, що спілкування між нерівними завжди невигідне для слабшої сторони.