Жан-Жак Руссо - Сповідь

У Монморансі у мене бували ораторіанці і, між іншим, отець Бертьє, викладач фізики, до якого, незважаючи на деякий наліт педантизму, я прихилився за його добродушність. Мені, проте, важко було зрозуміти, як поєднується в ньому щира простота з бажанням усюди втертися – до вельмож, до жінок, до святош, до філософів. Він виявляв при цьому виняткову спритність і вмів усім догодити. Його товариство було мені дуже приємним. Я всім розповідав про нього, і, мабуть, мої розповіді доходили до нього. Одного разу, посміхаючись, він подякував мені за те, що я вважаю його добродушною людиною. У його посмішці я помітив щось сардонічне, що абсолютно змінило його зовнішність у моїх очах, і з того часу цю посмішку я часто згадував. Я не можу знайти для неї кращого порівняння, ніж посмішку Панурга, коли він купує баранів у Дендено.

Наше знайомство почалося незабаром після мого переїзду до Ермітажу, куди він дуже часто приходив до мене. Я вже влаштувався в Монморансі, коли Бертьє повернувся назад у Париж. Там він часто відвідував пані Ле Вассер. Одного разу, коли я найменше цього очікував, він написав мені від імені цієї жінки, що Ґрімм пропонує взяти її на своє утримання, і вона просить мого дозволу прийняти цю пропозицію. Я дізнався з цього листа, що йдеться про пенсію в триста ліврів, і що пані Ле Вассер належить оселитися в Дейє, між Шевретом і Монморансі. Не можу передати враження, яке на мене справила ця новина. Вона б мене менше здивувала, якби Ґрімм мав десять тисяч ліврів доходу або якісь зрозуміліші стосунки з цією жінкою, і якби мені не ставили за злочин те, що я перевіз її в село, куди він сам надумався тепер переселити її, неначе вона з того часу помолодшала. Я зрозумів, що мила старенька питає у мене дозволу, без якого вона у разі моєї відмови могла б чудово обійтися, лише тому, що боїться втратити і те, що я призначив їй зі свого боку. Хоча така благодійність здалася мені дивною, проте у той час вона не вразила мене так, як згодом. Але якби навіть я знав тоді все, що зрозумів потім, я все одно дав би свою згоду, я повинен був це зробити, оскільки не міг протиставити пропозиції Ґрімма щось вагоміше. Відтоді отець Бертьє змусив мене потроху змінити думку про його добродушність, яку я так безглуздо приписав йому і яка його так потішила.

Цей самий отець Бертьє був знайомий з двома особами, які чомусь шукали знайомства зі мною, хоча в наших смаках, безперечно, було мало спільного. Це були якісь дивні суб’єкти, люди, чиє походження і навіть справжні імена, думаю, були невідомі. Вони були янсеністами і видавали себе за перебраних священиків, можливо, тому, що вони дуже смішно носили рапіри, з якими ніколи не розлучались. У їхніх манерах, в кожному жесті була надзвичайна таємничість, що робила їх схожими на ватажків якоїсь партії, і я нітрохи не сумнівався, що вони випускають духовну газету. Одного з них – високого, добродушного, вкрадливого – звали Ферро; другого – низенького, кремезного, глузливого, педантичного – Мінар. Вони видавали себе за двоюрідних братів. Жили вони в Парижі, разом з д’Аламбером у його годувальниці, пані Руссо, а в Монморансі винайняли на літо маленьку квартирку. Вони господарювали самі, без прислуги і без посильного. Кожен по черзі протягом тижня ходив по харчі, готував обід і прибирав кімнати. Втім, жили вони непогано; ми іноді обідали один у одного. Не знаю, чому вони зацікавилися мною, а я цікавився ними тільки тому, що вони грали в шахи, і, щоб зіграти маленьку партію, я витримував чотири години нудьги. Через те що вони скрізь сунули свого носа і намагались у все втручатися, Тереза прозвала їх кумоньками , і це прізвисько збереглося за ними і в Монморансі.

Такі були головні мої сільські знайомі, з-поміж яких треба ще згадати і мого господаря, дуже добру людину, пана Мата. Якби я захотів жити в Парижі з приємністю, у мене було і там досить знайомих поза літературним середовищем, де тільки одного Дюкло я міг вважати своїм другом, оскільки Делейр був ще надто молодий, і до того ж я не міг забути, як легко він грав при мені роль рупора філософської кліки, хоч він і цілком відійшов од цих людей, надивившись на їхні інтриги проти мене.

Перш за все у мене був давній і поважний друг пан Роген – друг добрих давніх часів, який любив мене не як відомого письменника, а як людину, і тому я цю дружбу зберіг назавжди. Були у мене також добрий Леніпс, мій співвітчизник, і його дочка, пані Ламбер, яка тоді була ще серед живих. Був у мене один молодий женевець на ім’я Куанде, добрий хлопець, уважливий, послужливий, старанний, але неосвічений, легковажний і дуже самовдоволений. Він завітав до мене на самому початку мого перебування в Ермітажі, сам себе відрекомендував і невдовзі майже оселився у мене проти моєї волі. Він непогано малював, був знайомий з художниками. Він виявився мені корисний під час виготовлення малюнків до «Юлії», [184]оскільки взяв на себе клопіт щодо малюнків та гравюр і добре впорався з цим дорученням.