Жан-Жак Руссо - Сповідь

Правила пристойності, установлені з цього приводу в світі, здаються мені породженням духу брехні і зради. Здаватися другом людини, коли ви перестали ним бути, – значить зберігати за собою можливість шкодити їй, вводячи в оману чесних людей. Я згадав, як знаменитий Монтеск’є, посварившися з отцем Турнеміном, привселюдно оголосив про це, кажучи всім і кожному: «Не слухайте ні мене, ні отця Турнеміна, коли ми говоримо один про одного, бо ми перестали бути друзями». Такий вчинок зустрів жваве схвалення, всі хвалили його відвертість і великодушність. Я вирішив наслідувати цей приклад. Але як мені з моєї глушини оголосити про розрив, не викликавши скандалу? Для цього я вирішив уставити в свою працю у вигляді примітки уривок з «Книги премудрості Ісуса, сина Сирахового», [179]в якому оголошувалося про такий розрив і навіть про привід до нього досить ясний для посвячених, і який нічого не говорив решті. А головне – я прагнув згадувати про друга, від якого відмовляюся, з повагою, яку належить віддавати навіть згаслій дружбі. Усе це можна бачити в моїй праці.

Все на цьому світі залежить від щастя, а для нещасної людини навіть кожен чесний вчинок стає злочином. Той самий крок, яким захоплювалися в Монтеск’є, на мене накликав тільки осуд і докори. Як тільки книгу мою було надруковано, і я отримав її примірники, я надіслав один з них Сен-Ламберу, який ще напередодні написав мені від свого імені і від імені пані д’Удето дружню записку. А ось що він написав мені, повертаючи мені цей примірник:

«Обон, 10 жовтня 1758 р.

Запевняю вас, шановний пане, що я не можу прийняти вашого подарунка. У тому місці вашої передмови, де з приводу Дідро ви цитуєте уривок з «Еклезіяста» (він помиляється, це з «Книги премудрості Ісуса, сина Сирахового»), книга випала у мене з рук. Після наших розмов цього літа ви переконали мене в тому, що Дідро невинний у нескромності, яку ви йому приписуєте. Можливо, він у чомусь і винен перед вами, я цього не знаю, але добре усвідомлюю, що це не дає вам права завдавати йому публічної образи. Вам відомо, яких переслідувань він зазнає, а ви долучаєте голос колишнього друга до криків заздрісників. Не можу приховати від вас, милостивий пане, як мене обурює цей жахливий вчинок. Я не зв’язаний дружбою з Дідро, але я шаную його і глибоко відчуваю, яких прикрощів ви завдаєте людині, якій, принаймні в розмовах зі мною, ви дорікали лише в деякій слабкості, шановний пане, наші принципи дуже розходяться, і ми ніколи не зрозуміємо одне одного. Забудьте про моє існування, напевно, це вам буде неважко. Я ніколи не робив людям ані великого добра, ані великого зла, про які варто було б довго пам’ятати. Зі свого боку обіцяю вам, шановний пане, забути вашу особу і пам’ятати тільки ваш талант».

Я почув себе таким засмученим, як і обуреним цим листом і на хвилі горя, відшукавши нарешті свою гордість, відповів Сен-Ламберу такою запискою:

«Монморансі, 11 жовтня 1758 р.

Шановний пане, я зробив вам честь, що, читаючи вашого листа, здивувався йому і мав дурість хвилюватися через нього; але визнав його негідним відповіді.

Я більше не хочу переписувати на замовлення пані д’Удето. Якщо вона не має наміру залишити у себе те, що вона вже отримала, то може відіслати мені, а я поверну їй гроші. Якщо вона залишить рукописи у себе, хай усе-таки пришле за рештою паперів і за грошима. Я прошу її також повернути мені оголошення, яке в неї зберігається. Прощавайте, шановний пане».

Мужність у нещасті дратує боягузів, але подобається людям великодушним. Ця записка, очевидно, змусила Сен-Ламбера схаменутися і пошкодувати про те, що він зробив. Але, у свою чергу надто гордий, щоб признатися в цьому відверто, він ухопився за можливість пом’якшити завданого ним удару, а може, сам цю можливість і підготував. За два тижні я одержав від пана д’Епіне такого листа:

«Вельмишановний пане! Я отримав книгу, яку ви були такі ласкаві прислати мені, і читаю її з великим задоволенням. Я завжди відчував задоволення, читаючи всі твори, що вийшли з-під вашого пера. Я подякував би вам особисто, якби справи дозволили мені пожити деякий час по сусідству з вами. Але цьогоріч я зовсім недовго жив у Шевреті. Пан і пані Дюпен збираються приїхати туди обідати наступної неділі. Я розраховую, що будуть також добродії Сен-Ламбер і де Франкей та пані д’Удето. Ви мене дуже б потішили, якби також погодилися взяти участь у цій поїздці. Усі мої гості бажають вас бачити і, як і я, будуть вельми раді провести з вами частину дня. Залишаюся з глибокою повагою…» і таке інше.