Жан-Жак Руссо - Сповідь

А тим часом цей твір, попри всю його лагідність, завдяки моїй дурості і моїм постійним невдачам, створив мені нового ворога серед літераторів. У пана де Попліньєра я познайомився з Мармонтелем, [181]і знайомство це продовжилось у барона. Мармонтель був тоді редактором «Французького Меркурія». [182]Оскільки з почуття гордості я ніколи не посилав своїх творів журналістам, а йому хотів послати, але не як журналісту і не для того, щоб він заговорив про нього в «Меркурії», то я написав на його примірнику, що посилаю його не редакторові «Меркурія», а панові Мармонтелю. Я гадав цим полестити йому, а він побачив у моєму вчинку страшенну образу і став моїм непримиренним ворогом. На цей лист від відповів увічливо, але з жовчю, яку неважко було помітити, і з того часу не проминав нагоди шкодити мені в суспільстві або погано відзиватися про мене в своїх творах. Так важко не зачепити надзвичайно чутливу самолюбність письменників, а коли робиш їм ласку, треба уникати найменшої двозначності.

Заспокоївшись у всьому, я скористався досягнутим мною дозвіллям і незалежністю, щоб знову взятися до перерваної праці. Тієї зими я закінчив «Юлію» і надіслав її Рею, який наступного року надрукував її. Проте цю працю було ще раз перервано – мене відвернули дрібні, але досить неприємні події. Я дізнався, що в Опері готується нова постановка «Сільського чаклуна». Обурений зухвалим поводженням цих людей з моєю власністю, я відшукав доповідну записку, яку свого часу надіслав панові д’Аржансону, але яка залишилася без відповіді, я зробив у ній виправлення і передав через пана Селона, женевського резидента, разом з листом, який він погодився доправити графові де Сен-Флорантену, що змінив д’Аржансона в керівництві Оперою. Де Сен-Флорантен обіцяв дати відповідь, але не зробив цього. Дюкло, якому я написав про мій протест, поговорив з «маленькими скрипалями», і ті погодилися повернути мені не мою оперу, а право безкоштовного входу, яким я вже не міг користуватися. Побачивши, що мені годі знайти справедливість, я відступився. Дирекція Опери, не відповідаючи на мої доводи і навіть не слухаючи їх, розпоряджалася й далі «Сільським чаклуном», як своєю власністю, і мала з нього прибуток, незважаючи на те, що він, безперечно, належить тільки мені. [183]

Відколи я скинув із себе ярмо своїх тиранів, я провадив досить приємне і мирне життя. Позбувшись чарівності дуже палких прихильностей, я звільнився і від тягаря їхніх ланцюгів. Відвернувшись від друзів-покровителів, які бажали будь-що розпоряджатися моєю долею і поневолити мене своїми непроханими і вдаваними ласками, я вирішив надалі триматися простих доброзичливих стосунків, які, не обмежуючи свободи, роблять життя приємним, бо їх необхідною умовою є рівність. У мене було скільки завгодно таких знайомих, і я міг втішатися радощами спілкування з людьми, не мучаючись залежністю від них. Я відчув, що такий спосіб життя підходить моєму вікові якнайкраще, щоб я міг скінчити свої дні в тиші і спокої, далеко від бур, сварок і чвар, що ледве не поглинули мене.

Коли я жив в Ермітажі і потім, після свого переселення до Монморансі, я завів по сусідству кілька приємних знайомств, які ні до чого мене не зобов’язували. Перш за все назву молодого Луазо де Молеона, котрий дебютував тоді в адвокатурі, не знаючи ще, яке посяде в ній місце. На відміну від нього, я щодо цього не сумнівався і пророкував йому блискучу кар’єру, яку він справді робить тепер на очах у всіх. Я говорив йому, що коли він буде строгий у виборі процесів і виступатиме лише захисником правди і доброчесності, його талант, окрилений цими піднесеними почуттями, зрівняється з генієм найбільших ораторів. Він пішов за моєю порадою і відчув її дію. Його захист пана де Порта гідний Демосфена. Щороку він проводив канікули в Сен-Брі, за чверть льє від Ермітажу, у родовому маєтку Молеонів, що належав його матері і де колись жив великий Боссюе. Ще кілька подібних господарів у маєтку, і дворянству нелегко буде підтримувати сімейні традиції.

У тому ж Сен-Брі у мене був знайомий книгопродавець Герен, людина дуже розумна, освічена, люб’язна і для свого становища видатна. Він і познайомив мене зі своїм другом і кореспондентом Жаном Неольмом, амстердамським видавцем, який надрукував згодом мого «Еміля».

Ще ближче до мене жив пан Мальтор, гролейський кюре, народжений радше для того, щоб бути державним діячем і міністром, ніж сільським священиком, або ж керувати принаймні єпархією, якби тільки посади роздавалися відповідно до талантів. Він був раніше секретарем графа дю Люка і дуже добре знав Жан-Батиста Руссо. Почуваючи однаковою мірою повагу до пам’яті цього знаменитого вигнанця й огиду до негідника Сорена, що занапастив його, він знав про обох чимало цікавих історій, які Сегі ще не опублікував – вони залишалися в рукопису. Мальтор запевняв мене, що граф дю Люк не тільки не сердився за це, але довіку зберіг до нього почуття найніжнішої дружби. Пан Мальтор, якому, після смерті його покровителя, пан Ветіміль дав це досить непогане місце, свого часу виконав багато важливих доручень і, попри старість, зберіг про нього ясну пам’ять і міркував цілком розумно. Розмова з ним, така ж повчальна, як і цікава, зовсім не була схожа на розмови із сільським священиком. Манери світської людини поєдналися в ньому зі знаннями кабінетного вченого. З усіх моїх постійних сусідів його товариство було мені найбільш приємним, і розлука з ним викликала у мене найбільший жаль.