Жан-Жак Руссо - Сповідь

Якось, у розпалі наших найкращих стосунків, він влаштував мені такий холодний, такий крижаний прийом, зовсім несхожий на його звичайне поводження зі мною, що я, давши йому можливість пояснити і навіть попросивши його про це, пішов од нього з твердим наміром ніколи більше не бувати в нього, і виконав цей намір. Я ніколи більше не ходжу туди, де хоч раз був погано прийнятий, а тут не було Дідро, який просив би за Жонвіля. Марно сушив я собі голову, щоб зрозуміти, чим я перед ним завинив; я не міг нічого придумати. Я був певен, що ніколи не говорив ні про нього, ні про його близьких інакше як з повагою, тому був щиро до нього прихильний, і, крім того, що я не міг сказати про нього нічого поганого, моїм непорушним правилом завжди було говорити тільки шанобливо про будинки, які я відвідував.

Нарешті, думаючи і передумуючи, ось якого я дійшов висновку. Коли ми бачилися з ним востаннє, він запросив мене повечеряти у його знайомих дівчат разом з двома чи трьома чиновниками закордонних справ, дуже люб’язними і зовсім не розбещеними людьми. Можу присягнутися, що я, зі свого боку, провів вечір у сумних роздумах про нещасну долю цих жінок. Я не заплатив своєї частки, адже Жонвіль пригощав нас вечерею, і нічого не заплатив цим дівчатам, бо не дав їм можливості заробити. Ми вийшли разом, досить веселі і в добрій згоді. Не повертаючись більше до цих дівчат, я через три-чотири дні пішов обідати до Жонвіля, якого відтоді не бачив, і він мені влаштував описаний вище прийом. Не в змозі пояснити це чимось іншим, як тільки непорозумінням, пов’язаним з тією вечерею, і бачачи, що він не бажає давати пояснень, я вирішив більше до нього не ходити, але й далі посилав йому свої твори. Жонвіль часто передавав мені вітання, а коли я одного разу зустрів його у фойє театру, він почав люб’язно дорікати мені за те, що я перестав його відвідувати. Але я не змінив свого рішення. Вся ця історія справляла радше враження сварки, ніж розриву. Хоч би як там було, оскільки я не зустрічав його більше і не чув про нього відтоді, було б надто дивним повертатися до нього після багаторічної перерви. Ось чому я не включаю тут до мого списку пана де Жонвіля, хоча протягом тривалого часу бував у нього вдома.

Я не буду додавати до цього переліку і багатьох інших своїх знайомих, менш близьких чи таких, що перестали бути близькими за час моєї відсутності, але з якими я, проте, продовжував іноді бачитися в селі, як у себе, так і в моїх сусідів. Такі, наприклад, абати де Кондійьяк і де Маблі, добродії де Меран, де Лалів, де Буажелу, Ватле, Анселе та інші, перелічувати яких було б надто довго. Побіжно згадаю про своє знайомство з паном де Маржансі, дворянином для доручень при особі короля, колишнім членом гольбахівського гуртка, що покинув його, як і я, і колишнім другом пані д’Епіне, що залишив її, як і я; згадаю також про знайомство з його другом Демаї, [186]знаменитим, але швидко забутим автором комедії Нахаба . Перший був моїм сільським сусідом, оскільки його маєток був поблизу Монморансі. Ми були давніми знайомими, але сусідство і певна схожість життєвого досвіду зблизили нас ще більше. Другий незабаром помер. Він був недурний і не позбавлений деяких чеснот, але дещо нагадував героя своєї комедії, був фатом із жінками, і про нього не дуже шкодували.

Не можу обійти мовчанкою і нове знайомство, що зав’язалось у мене на той час, яке так вплинуло на решту мого життя, що я повинен відзначити тут його початок. Йдеться про пана де Ламуаньйона де Мальзербе, голову податкової палати, призначеного тоді керувати королівською бібліотекою, що він робив як з умінням, так і з м’якістю, на велику втіху письменникам. Я жодного разу не бачився з ним у Парижі, але я завжди відчував з його боку велику поблажливість у всьому, що стосувалося цензури, і знаю, що він не раз ставив на місце тих, хто писав проти мене. Я отримав нові докази його прихильності у зв’язку з друкуванням «Юлії». Пересилати поштою з Амстердама коректури такого великого твору коштувало дуже дорого, і він дозволив, скориставшись своїм правом безкоштовної кореспонденції, відправляти коректури на своє ім’я, а потім, так само безкоштовно, пересилав їх мені, за підписом свого батька, канцлера. Коли книга вийшла з друку, він дозволив продавати її в королівстві тільки після того, як розійдеться друге її видання, яке він наказав віддрукувати мені на користь, не спитавшись мене. Оскільки цей прибуток був би з мого боку крадіжкою у Рея, якому я продав рукопис, я не схотів приймати такий подарунок без його згоди. Але той не лише вельми великодушно дав на це згоду, а й відмовився поділити зі мною навпіл ту сотню пістолів, яка припала на мою частку від продажу. Проте через ці сто пістолів мені довелося заплатити прикрістю, про яку Мальзерб не попередив мене: роман зазнав величезних змін, а виставити на продаж повне видання було неможливо до того часу, поки не розійдеться перше.