Жан-Жак Руссо - Сповідь

Живучи серед багачів і людей іншого звання, ніж ті, що я для себе вибрав, не утримуючи власного будинку, як вони, я змушений був багато в чому наслідувати їх, і різні незначні витрати, дріб’язкові для них, для мене були такі ж руйнівні, як і неминучі. Хтось їде, наприклад, погостювати до знайомих у село, – йому і за столом, і в спальні прислуговує власний лакей, він посилає цього лакея по все, що йому потрібно; не маючи ніякої безпосередньої справи з чужою прислугою і навіть не бачачи її, він дає їй на чай коли і скільки здумається; а я – сам, без слуги – цілком залежав од чужої прислуги, якій треба було догоджати, щоб уникнути великих незручностей. Будучи в очах прислуги рівним їхнім господарям, я й до слуг мусив ставитися, як вони, і навіть робити для них більше, адже я мав більшу в них потребу. Ще півлиха, коли слуг мало, але в тих будинках, де я бував, їх було багато, і всі пихаті, нахаби, шахраї, швидкі на розум там, де йдеться про власну вигоду. Ці шахраї вміли зробити так, що я безперервно мав у них потребу. Парижанки вельми розумні, але про такі речі мають неправильне уявлення, і, бажаючи зберегти мої кошти, вони спустошували мій гаманець.

Якщо я вечеряв у місті досить далеко від будинку, то господиня ні за що не дозволяла мені послати по візника, а наказувала запрягати власних коней, щоб відвезти мене додому, і була дуже задоволена, що дала мені можливість зберегти двадцять чотири су на візника, не думаючи про те, що я повинен дати екю її кучеру і лакею. Якщо жінка писала мені з Парижа в Ермітаж чи в Монморансі, вона, начебто заощаджуючи ті чотири су, які я мав би сплатити за доставку листа, посилала мені його зі своїм слугою; той приходив пішки, втомлений, спітнілий, і я вважав себе зобов’язаним нагодувати його і дати йому екю, цілком ним заслужене. Якщо вона пропонувала мені провести тиждень-другий у неї в селі, то говорила собі: «Все-таки бідолашний чоловік заощадить за цей час, адже їжа нічого йому не коштуватиме». Вона не думала, що протягом цього часу я зовсім не працюватиму, що мої домашні витрати на господарство, квартиру, білизну та одяг не припиняться, що я платитиму цирульникові удвічі дорожче, і що в неї мені доведеться витрачати значно більше, ніж у себе вдома. Хоча я дозволяв собі таке скромне марнотратство тільки в тих небагатьох будинках, де мав звичай часто гостювати, воно проте було для мене розорливим. Можу запевнити, що я витратив не менше двадцяти п’яти екю в пані д’Удето в Обоні, де я ночував не більше чотирьох чи п’яти разів, і більш як сто пістолів у Епіні і Шевреті за п’ять чи шість років, коли бував там частим гостем. Ці витрати неминучі для людини моєї вдачі, яка не вміє нічим запастися, нічого придумати і не може спокійно бачити похмурого лакея, коли той бурчить і прислуговує вам неохоче. Навіть у пані Дюпен, де я був своєю людиною і де робив домашнім тисячу послуг, від них я ніколи не приймав жодної послуги інакше, як за гроші. Надалі довелося відмовитися від цих маленьких витрат, яких моє становище вже не дозволяло мені робити, і тоді я ще дужче відчув, як незручно бувати у людей неоднакового зі мною звання.

Якби ще таке життя було мені до вподоби, я змирився б із розорливими витратами на власні втіхи, але розорятися для того, щоб нудьгувати, було просто безглуздо. Мене так обтяжував подібний спосіб життя, що, скориставшись вільним проміжком, який тоді у мене був, я вирішив не переривати його і, цілком відмовившись від великого світу, написання книжок та всіх літературних знайомств, замкнутися на решту життя у вузькій і мирній сфері, для якої призначала мене природа.

Виручка від «Листа до д’Аламбера» і «Нової Елоїзи» трохи поправила мої фінанси, що дуже вичерпалися в Ермітажі. У мене назбиралося близько тисячі екю. «Еміль», до якого я завзято взявся, коли кінчив «Елоїзу», посувався успішно і мав принаймні подвоїти цю суму. Я надумав цей капітал вкласти так, щоб він давав мені невелику довічну ренту, яка разом із заробітком від переписування дозволила б мені існувати, не вдаючись до допомоги письменницького пера. Я почав ще дві праці, одна з яких – «Про політичні інституції». Переглянувши рукопис, я переконався, що він потребує ще кількох років праці. У мене забракло духу продовжувати цю книгу і чекати, коли її буде закінчено, щоб здійснити свій план. Отже, відмовившись від завершення цієї праці, я вирішив узяти з неї все, що можна надрукувати окремо, а решту спалити. Ревно взявшись до цього діла, я, не припиняючи працювати над «Емілем», менше ніж за два роки повністю закінчив «Суспільну угоду».