Жан-Жак Руссо - Сповідь

У мене був будинок пана Дюпена, вже не такий блискучий, як у молоді роки пані Дюпен, але він усе ще залишався одним з кращих будинків у Парижі завдяки гідним господарям і товариству, що збиралося там. Оскільки я нікому не віддавав перевагу перед ними і відійшов од них лише для того, щоб жити вільним, вони не переставали ставитися до мене дружелюбно, і я був певен, що пані Дюпен будь-коли добре мене прийме. Я міг навіть вважати її однією зі своїх сільських сусідок, з того часу як вони влаштувалися в Кліші, куди я їздив іноді на день чи два і де бував би частіше, якби пані Дюпен і пані Шенонсо краще ладнали між собою. Але необхідність ділити свій час і увагу між двома жінками, що не симпатизують одна одній, робила моє перебування в Кліші надто обтяжливим. З пані де Шенонсо мене пов’язувала дружба рівніша й ближча, мені було зручніше бачитися з нею в Дейє, майже поряд зі мною, де вона винайняла маленький будинок, а нерідко вона й сама відвідувала мене.

У мене була ще пані де Крекі; вона вдарилася в крайнє благочестя і перестала відвідувати д’Аламберів, Мармонтелів і більшість літераторів, за винятком, здається, абата Трюбле, – тодішня манера святош, яка невдовзі їй набридла. Вона дорожила мною, і я не втратив її прихильності і листувався з нею й далі. Вона прислала мені на Різдво подарунок – пулярок з Мана і збиралася відвідати мене влітку, але її планам завадив приїзд пані де Люксембурґ. Пані де Крекі я відводжу особливе, почесне місце в моїх спогадах.

Була ще одна людина, яку мені слід було б згадати першою після Рогена, – це мій колишній побратим і друг де Карріо, що колись обіймав посаду секретаря іспанського посольства у Венеції, а потім служив у Швеції, де був уповноваженим у справах від іспанського двору і, нарешті, призначений першим секретарем посольства в Парижі. Він геть несподівано з’явився у мене в Монморансі, коли я найменше його чекав. Груди його були прикрашені якимсь іспанським орденом, назву якого я забув, у вигляді гарного хреста з коштовних каменів. Йому довелося в своїх документах додати одну літеру до прізвища, і тепер він називався кавалером де Карріоном. Він нітрохи не змінився – таке ж прекрасне серце і розум, з кожним днем усе привабливіший. Я зав’язав би з ним колишню тісну дружбу, якби Куанде, своїм звичаєм, ставши між нами, не скористався з моєї віддаленості, щоб замість мене і від мого імені втертися в його довіру та, нібито бажаючи зробити мені послугу, витіснив мене.

Завівши мову про де Карріона, я згадав і про другого свого сільського сусіда, про якого тим паче не маю права промовчати, що змушений признатися у провині щодо нього, яку годі пробачити. То був поважний пан Ле Блон, який зробив мені послугу у Венеції. Він приїхав у Францію з усією родиною і оселився в сільському будинку неподалік від Монморансі. [185]Як тільки я дізнався, що він мій сусід, я сердечно зрадів і вирішив зробити йому візит не так з обов’язку, як за покликом серця. Наступного ж дня я пішов до нього. Але дорогою я зустрів знайомих, що прямували до мене, тож мусив повернутися. Через два дні я знову пішов до нього, але виявилося, що він з усією родиною поїхав обідати до Парижа. За третім разом він був у себе вдома, але я почув жіночі голоси, побачив біля під’їзду карету і злякався. Мені хотілося, принаймні першого разу, побачити його без сторонніх і поговорити з ним про наших колишніх знайомих. Словом, я так довго відкладав свої відвідини, що мені врешті стало соромно виконати свій обов’язок з таким запізненням. Я до нього так і не дійшов. Така неувага могла лише викликати справедливе обурення пана Ле Блона і надати моїм лінощам вигляду невдячності. А тим часом я почував за собою так мало вини, що не полінувався б зробити панові Ле Блону щось приємне, навіть якби він про це не знав. Але моя безтурботність, недбалість і невчасне виконання своїх дрібних обов’язків заподіяли мені більше шкоди, ніж справжні пороки. Мої гірші провини полягали в упущеннях. Я рідко робив те, чого не треба було робити, але, на жаль, ще рідше робив те, що треба було.

Оскільки я повернувся до своїх венеціанських знайомств, то мушу згадати ще одне, що належить до того ж часу і яке я, на противагу іншим, припинив зовсім недавно. Я говорю про пана де Жонвіля, котрий після свого повернення з Генуї й далі виявляв мені велику дружбу. Він дуже любив бувати в мене і розмовляти зі мною про італійські справи і навіженства пана де Монтеґю, про якого він, зі свого боку, знав чимало подробиць завдяки своїм широким зв’язкам у канцелярії закордонних справ. Я мав також задоволення зустрічатися в нього зі своїм колишнім товаришем Дюпоном, який обіймав посаду у себе в провінції і приїжджав іноді у справах до Парижа. Пан де Жонвіль поступово став так часто запрошувати мене до себе, що це стало навіть незручно для мене. Хоча ми жили досить далеко один від одного, у нас бували бурхливі з’ясування стосунків, якщо я цілий тиждень не приходив до нього обідати. Вирушаючи до свого маєтку, він щоразу наполягав, щоб я поїхав з ним; але, провівши там одного разу тиждень, що здався мені дуже довгим, я не хотів туди більше повертатися. Де Жонвіль був, безперечно, порядною і вихованою людиною, багато в чому навіть приємною, але недалекою; він був гарний, майже як Нарцис, і досить нудний. У нього був оригінальний і, можливо, єдиний у світі збірник, яким він розважався сам і яким розважав своїх гостей, хоча їх це тішило менше, ніж господаря. То було дуже повне зібрання всіх придворних і паризьких водевілів більш ніж за п’ятдесят років, з безліччю анекдотів, яких ніде більше не можна було знайти. Ось мемуари для історії Франції, яких не знайдеш ані в жодної іншої нації!