Жан-Жак Руссо - Сповідь

Цей лист змусив моє серце швидко-швидко закалатати. Після того, як я цілий рік був притчею во язицех у Парижі, думка показатися на очі пані д’Удето кидала мене у дрож, і я ледве знаходив у собі мужність витримати таке випробування. Та оскільки вона і Сен-Ламбер цього хотіли, оскільки пан д’Епіне говорив од імені всіх запрошених і не називав серед них жодного, кого я не був би радий бачити, я вирішив, що, врешті-решт, нічим себе не скомпрометую, якщо поїду туди, куди мене запрошують, так би мовити, всі. Отже, я обіцяв бути. У неділю була погана погода. Пан д’Епіне прислав по мене свою карету, і я поїхав.

Моя поява викликала сенсацію. Мене ніколи не зустрічали так ласкаво. Здавалося, вся компанія добре розуміла, як я потребую підбадьорення. Тільки серця французів здатні на таку делікатність. Одначе я застав там більше гостей, ніж сподівався: серед інших – графа д’Удето, котрого я зовсім не знав, і його сестру пані де Бленвіль, про відсутність якої не пошкодував би. Торік вона кілька разів приїжджала в Обон, і її невістка під час своїх прогулянок зі мною нерідко довго змушувала її нудьгувати в очікуванні нашого повернення. Ця пані затаїла проти мене злість і за цим обідом потішила її досхочу. Неважко здогадатися, що присутність графа д’Удето і Сен-Ламбера ставила мене в смішне становище, і що людина, яка бентежилася навіть під час звичайнісіньких розмов, нічим не могла похвалитися й цього разу. Ніколи я так не страждав, ніколи не мав такого жалюгідного вигляду, ніколи не діставав таких несподіваних уколів. Нарешті, коли всі встали з-за столу, я відійшов од цієї мегери; тут я із задоволенням побачив, що Сен-Ламбер і пані д’Удето підходять до мене, і по обіді ми досить довго розмовляли утрьох – по правді кажучи, про предмети байдужі, але з тією ж невимушеністю, як і до моєї провини. Така увага не загубилася в моєму серці, і якби Сен-Ламбер міг читати в ньому, він, напевно, залишився б задоволений. Можу присягнутися, що хоча, приїхавши до Шеврета і побачивши пані д’Удето, я мало не знепритомнів од сильного серцебиття, повертаючись, я майже не думав про неї: я був захоплений тільки Сен-Ламбером.

Незважаючи на уїдливі сарказми пані де Бленвіль, цей обід дав мені велику втіху, і я був дуже радий, що не відмовився від нього. Я переконався, що інтриги Ґрімма і гольбахівського гуртка не відштовхнули від мене моїх колишніх знайомих. [180]Ще приємніше було мені бачити, що почуття до мене пані д’Удето і Сен-Ламбера змінилося менше, ніж я гадав; і, нарешті, я зрозумів, що коли він тримає її на віддалі від мене, то причина цьому – більше ревнощі, ніж погана думка про мене. Це втішило і заспокоїло мене.

Упевнившись у тому, що я не викликаю презирства у тих, кого поважаю, я бадьоріше і успішніше почав працювати над власним серцем. Якщо мені й не вдалося остаточно вбити в ньому злочинну і нещасну пристрасть, то принаймні я тримав її в таких межах, що з того часу не зробив жодної помилки. Переписування для пані д’Удето, яке вона запропонувала мені відновити, а також мої твори, які я й далі надсилав їй у міру їх виходу, – все це давало мені змогу час від часу отримувати від неї деякі посилки й листи, байдужі, але люб’язні. Вона навіть зробила більше, як читач побачить згодом. Поведінка нас трьох, коли наша дружба припинилася, може бути зразком того, як розлучаються порядні люди, коли визнають, що їм не слід більше бачитись.

Цей обід мав для мене й інші вигідні наслідки: про нього заговорили в Парижі, і він змусив замовкнути чутки, що їх усюди поширювали мої вороги, ніби я був у смертельній ворожнечі з усіма, хто там був, а надто з паном д’Епіне. Покидаючи Ермітаж, я дуже люб’язно подякував йому в листі, він мені відповів не менш люб’язно; і ці милі речі не припинилися ні з ним, ні з паном де Лалівом, його братом, який навіть приїхав до мене в Монморансі і прислав мені свої гравюри. За винятком двох невісток пані д’Удето, у мене ні з ким з її рідних ніколи не було ніяких неприємностей.

Мій «Лист до д’Аламбера» мав великий успіх. Так було з усіма моїми творами, але цього разу успіх був пов’язаний із сприятливішими для мене наслідками: він навчив публіку не довіряти інсинуаціям гольбахівського гуртка. Коли я поїхав до Ермітажу, ці добродії з властивою їм зарозумілістю пророкували, що я не витримаю там і трьох місяців. Побачивши, що я витримав двадцять місяців і, змушений виїхати з Ермітажу, все-таки залишився в селі, вони почали стверджувати, що я це зробив, тільки щоб наполягти на своєму, і що я до смерті нудьгую в цьому притулку, але, мучений гординею, вважаю за краще впасти там жертвою власної впертості, ніж відмовитися від нього і повернутися до Парижа. «Лист до д’Аламбера» був пройнятий душевною лагідністю, в якій відчувалася щирість. Якби в моєму притулку мене мучила нудьга, це позначилося б і на статті. Так і було з усім, що я написав у Парижі, але, відколи я почав жити в селі, мій тон змінився. Для тих, хто вміє спостерігати, це мало вирішальне значення. Всі переконалися, що я повернувся в рідну стихію.