Жан-Жак Руссо - Сповідь

Певен, що не витримав би цих дуже жорстоких мук, нестерпних для мого відкритого і прямого характеру, бо я не вмію приховувати свої почуття і боюся тих, які приховані від мене; але тут, на щастя, трапилося щось цікаве для мого серця, що відвернуло мене від того, чим я був поглинений проти волі, і це подіяло на мене цілющим чином. Відвідавши мене останній раз в Ермітажі, Дідро говорив мені про статтю «Женева», яку д’Аламбер написав для «Енциклопедії». Він розповів мені, що ця стаття, узгоджена з деякими високопоставленими женевцями, мала на меті влаштування в Женеві театру, що заходів уже вжито, і театр не забариться відкритися. Оскільки Дідро все це, схоже, подобалось і він не сумнівався в успіху, а в мене з ним було дуже багато інших спірних питань, крім цієї статті, я нічого не сказав йому. Але мене обурило запровадження цієї спокуси у мене на батьківщині, і я з нетерпінням чекав виходу в світ тома «Енциклопедії» з цією статтею, щоб вирішити, чи не можна дати на неї якої-небудь відповіді, яка відвернула б цей жахливий удар. [178]Я отримав цей том після того, як оселився на Мон-Луї, і побачив, що стаття написана дуже вправно, майстерно і гідна її автора. Це, проте, не змусило мене відмовитися від наміру відповісти на неї. Незважаючи на свій пригнічений стан, незважаючи на свої лиха і хвороби, сувору зиму і незручності мого нового житла, яке я ще не встиг як слід облаштувати, я взявся до роботи з такою старанністю, яка переборола все.

У жорстокі лютневі морози і в стані, описаному вище, я щодня проводив дві години вранці і стільки ж по обіді у відкритій з усіх боків вежі, що стояла в кінці саду, де я оселився. Ця вежа замикала собою алею, що спускалась уступами до кручі над ставком і долиною Монморансі, на протилежному кінці якої височів простий, але солідний замок Сен-Ґрасьєн, притулок доброчесного Катіна. Саме в цій, наскрізь промерзлій у той час вежі, не захищеній од вітру і снігу, без вогню, окрім того, що горів у моєму серці, я написав за три тижні свій «Лист до д’Аламбера про театральні вистави». Саме тут (бо «Юлія» була готова тільки наполовину) пережив я перше задоволення, працюючи над своїм твором. Досі музою мені була обурена доброчесність, а тепер її змінили ніжність і душевна лагідність. Несправедливості, свідком яких я був, обурювали мене; але коли несправедливість обрушилася на мене самого, мене це вкинуло у смуток, і цей смуток виходив з дуже люблячого, дуже ніжного серця, що обманулося в тих, кого вважало собі подібними, і змушеного замкнутися в самому собі. Переповнений усім, що зі мною трапилося, ще не заспокоївшись від стількох потрясінь, я змішував свої страждання з тими думками, які народжувалися в мені, коли я міркував над новим предметом, і це позначилося в моєму творі. Сам того не помічаючи, я описав у ньому своє тодішнє становище; змалював Ґрімма, пані д’Епіне, пані д’Удето, Сен-Ламбера, самого себе. Скільки солодких сліз пролив я, працюючи! На жаль, у цій праці дуже відчувається, що моє фатальне кохання, від якого я прагнув вилікуватися, не покинуло мого серця. До всього цього домішувалася якась жалість до себе: я думав, що вмираю, і прощався з публікою. Зовсім не боячись смерті, я дивився на її наближення з радістю. але мені було шкода покидати собі подібних, перш ніж вони дізнаються, чого я вартий, перш ніж зрозуміють, як любили б вони мене, якби знали мене краще. Ось таємні причини того особливого тону, яким цей твір так різко відрізняється від попереднього.

Я виправив «Лист до д’Аламбера», переписав його начисто і вже збирався віддати до друку, як раптом, після довгого мовчання, одержав лист від пані д’Удето, який завдав мені нових прикрощів, найбільших з пережитих раніше. У цьому листі вона повідомляла мене, що моя пристрасть до неї стала відомою всьому Парижу, що я розповідав про неї людям, які розголосили її, що ці чутки, дійшовши до її коханця, мало не коштували їй життя, але, врешті, він визнав за нею справедливість, і вони помирились, але що вона змушена заради нього, ради себе самої і своєї репутації порвати зі мною будь-які зносини. Втім, вона запевняла мене, що вони обоє ніколи не перестануть цікавитися мною, захищатимуть мене перед публікою і що вона час від часу розпитуватиме про мене.

«І ти, Дідро! – вигукнув я. – Негідний друже мій!..» Але я все ще не міг зважитися засудити його остаточно. Адже моя слабкість була відома й іншим людям, і вони могли розповісти про неї. Я хотів узяти під сумнів… але незабаром це вже стало неможливим. Якийсь час по тому Сен-Ламбер зробив вчинок, гідний його великодушності. Досить добре знаючи мене, він розумів, у якому я стані, коли одні друзі мене зрадили, а інші покинули. Він приїхав навідати мене. Першого разу він не міг приділити мені багато часу, тож приїхав знову. На жаль, я не чекав його, і мене не було вдома. Він застав Терезу, і їхня розмова тривала дві години. Вони повідомили одне одному чимало фактів, які було дуже важливо знати і йому, і мені. Через нього я з подивом дізнався, що ніхто в світі не сумнівається, ніби пані д’Епіне жила зі мною, як вона живе тепер з Ґріммом, і Сен-Ламбер подивувався у свою чергу, дізнавшись, наскільки ця чутка не відповідає дійсності. На превелике невдоволення цієї пані, ті самі чутки ходили і про самого Сен-Ламбера, і всі роз’яснення, отримані мною в результаті цієї розмови, остаточно знищили в мені будь-який жаль про те, що я безповоротно порвав з нею. Щодо пані д’Удето він повідомив Терезі такі подробиці, яких не знала ні вона, ні навіть сама пані д’Удето, а знав їх тільки я і довірив одному Дідро на правах дружби, і він обрав саме Сен-Ламбера, щоб вибовкати йому всі мої таємниці. Ця остання обставина змусила мене остаточно зважитися і порвати з Дідро; але я довго обдумував, як це зробити, – я помітив, що таємні сварки оберталися проти мене, дозволяючи моїм найлютішим ворогам і далі носити маску дружби.