Жан-Жак Руссо - Сповідь

Нагода трапилася раніше, ніж я сподівався. 10 грудня я отримав від пані д’Епіне відповідь на свій попередній лист. Ось його зміст:

«Женева, 1 грудня 1757 р.

Протягом кількох років я всіляко виявляла вам знаки уваги і дружби, і тепер мені залишається тільки шкодувати про вас. Ви дуже нещасні. Хотілося б, щоб ваша совість була так само спокійна, як моя. Це, можливо, буде необхідно для спокою вашого життя. Оскільки ви хотіли поїхати з Ермітажу і повинні були це зробити, мене дивує, як ваші друзі могли зупинити вас. Що стосується мене, я не раджуся з друзями про те, що велить мені мій обов’язок, а про ваш мені більше нічого вам сказати».

Така несподівана, з такою різкістю висловлена відставка не залишала мені ні хвилини для вагань. Треба було збиратися негайно, незалежно від погоди, стану мого здоров’я, навіть якщо мені доведеться ночувати в лісі на снігу, яким уже вкрилася тоді земля, і хоч би що говорила і робила пані д’Удето. Я дуже хотів догодити їй у всьому, проте не доходячи до низькості.

Ще ніколи в житті не опинявся я в такій жахливій скруті. Але рішення було ухвалено. Я присягнувся, що за будь-яких обставин через тиждень виїду з Ермітажу. Я почав виносити речі, сповнений рішучості покинути їх хоч у вільному полі, аби тільки за тиждень віддати ключі від будинку. Мені особливо хотілося, щоб усе було скінчено раніше, ніж напишуть про це до Женеви і отримають відповідь. Ніколи ще я не почував у собі такої мужності, всі мої сили повернулися до мене. Почуття честі й обурення повернули мені їх, чого пані д’Епіне, безперечно, не чекала. На допомогу мені прийшов щасливий випадок. Пан Мата, податковий збирач принца Конде, почув про моє скрутне становище. Він запропонував мені оселитися в будиночку в його саду на Мон-Луї, в Монморансі. Я з вдячністю поквапився прийняти його пропозицію. Ми швидко домовилися про ціну, я розпорядився прикупити деякі меблі до тих, що вже були у нас із Терезою. З великими труднощами і за чималі гроші моє добро було перевезено. Незважаючи на мороз і сніг, ми переселилися за два дні, і 15 грудня я віддав ключі від Ермітажу, сплативши за утримання садівника, але не маючи можливості сплатити за житло.

Що стосується пані Ле Вассер, то я оголосив їй, що нам треба розлучитися. Її дочка намагалася мене вмовити, але я залишився непохитний. Я відправив її до Парижа з поштовою каретою, з усіма її пожитками і меблями, які були спільні у неї з дочкою. Я дав їй трохи грошей і зобов’язався сплачувати за її житло у її дітей чи в іншому місці, піклуватися про її життя, наскільки це буде для мене можливо, і ніколи не залишати її без шматка хліба, поки він буде у мене самого. Нарешті, на другий день після мого приїзду на Мон-Луї, я написав пані д’Епіне лист такого змісту:

«Монморансі, 17 грудня 1757 р.

Нічого не може бути простіше і невідкладніше, добродійко, як виїхати з вашого будинку, якщо вам невгодно, щоб я там залишався. Оскільки ви не згодні на те, щоб я прожив в Ермітажі до весни, я виїхав звідти 15 грудня. Мені було призначено долею як оселитися в ньому, так і покинути його мимоволі. Дякую вам за час, проведений там з вашого бажання, і дякував би ще більше, якби він обійшовся мені не так дорого. Ви маєте рацію, вважаючи мене нещасним; ніхто не знає краще за вас, як це правильно. Якщо вважати нещастям помилку у виборі своїх друзів, то ще жорстокіше нещастя – прокинутися від такої солодкої омани».

Ось правдива розповідь про моє перебування в Ермітажі і про причини, що змусили мене виїхати звідти. Я не міг його скоротити; важливо було викласти все з якнайбільшою точністю, оскільки цей період мого життя мав на подальше такий вплив, який триватиме аж до останнього його дня.

Надзвичайна енергія, викликана в мені тимчасовим збудженням, що дозволило мені виїхати з Ермітажу, покинула мене, як тільки я опинився за його межами. Ледве я влаштувався на новому місці, як сильні і часті напади моєї хвороби ускладнилися новими стражданнями – мене з якогось часу мучила грижа, причому я не знав, що зі мною. Скоро я став жертвою жорстоких нападів. Лікар Тьєррі, мій давній друг, приїхав навідати мене і пояснив мені, в чому річ. В оточенні зондів, свічок, бандажів та інших атрибутів старечих недуг я гостро відчув, що не можна безкарно носити в собі юне серце, коли тіло вже втратило свою молодість. Весна не відновила моїх сил, і весь 1758 рік я провів у знеможеному стані, який наводив мене на думку, що кінець мій уже близько. Я чекав його наближення майже з нетерпінням. Розчарувавшись у дружбі, звільнившись від усього, що змушувало мене любити життя, я не бачив у нім більше нічого, що могло б зробити його для мене приємним. Попереду на мене чекали тільки хвороби і страждання, що заважали тішитися існуванням. Я мріяв про ту мить, коли я стану вільним і навіки врятуюся від своїх ворогів. Але повернімося до нитки моєї розповіді.