Жан-Жак Руссо - Сповідь

Потім ми заговорили про мої теперішні стосунки з пані д’Епіне. Я показав їй записку Дідро і свою відповідь, детально розповів про все, що відбулося у зв’язку з цим, і оголосив про своє рішення покинути Ермітаж. Вона гаряче заперечувала проти цього, удавшись до таких доказів, які були всесильні над моїм серцем. Вона зізналася, як їй дуже хотілося б, щоб я погодився поїхати до Женеви, адже моєю відмовою неодмінно скористаються і постараються скомпрометувати її. Втім, вона не наполягала на цьому, знаючи причини моєї відмови не гірше за мене самого, але благала мене будь-що уникати розголосу і по змозі прикрити свою відмову досить правдоподібними причинами, які могли б розвіяти несправедливі підозри, ніби вона якось причетна до цього. Я відповів їй, що вона покладає на мене нелегке завдання, але що я готовий спокутувати свою провину перед нею навіть ціною своєї репутації і згоден оберігати її добре ім’я всіма способами, які тільки прийнятні для моєї честі. Невдовзі ми побачимо, як виконав я це зобов’язання.

Можу присягнутися, що моя нещасна пристрасть не тільки не втратила своєї сили, але я ніколи не кохав свою Софі так палко і ніжно, ніж того дня. Проте таке велике було враження від листа Сен-Ламбера, таке сильне усвідомлення обов’язку і страх віроломства, що мої почуття залишалися цілком спокійними в її присутності, і в мене навіть не було спокуси поцілувати їй руку. Прощаючись, вона поцілувала мене при своїх слугах. Цей поцілунок, такий несхожий на ті, які мені іноді вдавалося зривати у неї в тіні під деревами, сповістив мене, що я знову навчився володіти собою. Я майже певен, що, якби моє серце мало змогу і час зміцніти у спокої, мені вистачило б і трьох місяців, щоб остаточно зцілитися.

На цьому кінчаються мої особисті стосунки з пані д’Удето… Про наші стосунки кожен може судити за зовнішніми ознаками, відповідно до схильності свого власного серця, але в цих стосунках пристрасть до цієї чарівної жінки, пристрасть, мабуть, найсильніша, яку коли-небудь відчував чоловік, перед лицем Неба і перед нами завжди буде звеличена надзвичайними і тяжкими жертвами, принесеними нами обома обов’язку, честі, коханню і дружбі. Ми надто високо стояли в очах одне одного, щоб легко могли себе принизити. Тільки людина, негідна поваги, може зважитися втратити це високе, і сама сила почуттів, яка могла зробити нас провинними, якраз і завадила цьому.

Так трапилося, що після тривалої дружби з однією з цих жінок і такого палкого кохання до іншої я з обома розпрощався одного і того ж дня. Першу я не бачив більше ніколи в житті, а з другою зустрівся тільки двічі за обставин, про які я розповім далі.

Після їхнього від’їзду я опинився у великій скруті: як мені виконати стільки зобов’язань, невідкладних і суперечливих, що стали наслідками моєї необачності? Якби я був у своєму звичайному стані, то, відмовившись від пропозиції їхати до Женеви, цілком заспокоївся б, і на тому все скінчилося б. Але я роздув це в історію, яку вже не можна було так залишити, і я не міг уникнути подальших пояснень інакше, як покинувши Ермітаж. Проте я обіцяв пані д’Удето не робити цього, принаймні тепер. Крім того, вона зажадала, щоб я якось виправдав перед своїми вдаваними друзями відмову від цієї поїздки, щоб її не приписали її впливу. Тим часом я не міг пояснити справжньої причини, не образивши пані д’Епіне, якій я, звичайно, мав бути вдячний за все, що вона зробила для мене. Зваживши все як слід, я опинився перед тяжким, але неминучим вибором – зрадити пані д’Епіне, пані д’Удето або самого себе. І я вибрав останнє. Я зважився на це сміливо, твердо, без вивертів і з такою великодушністю, що вона безперечно могла змити провину, яка довела мене до такої крайності. Мої вороги, мабуть, чекали цієї жертви, що занапастила мою репутацію, і зуміли отримати з неї вигоду: в результаті їхніх зусиль я позбувся поваги в суспільстві, але вона повернула мені мою власну повагу і втішила мене в моїх знегодах. Як читач побачить далі, я не востаннє приносив подібні жертви, і не востаннє ними скористалися для того, щоб мучити мене.

Ґрімм, здавалося, був єдиним, хто не брав ніякої участі в усій цій історії, і я вирішив звернутися до нього. Я написав йому довгого листа, в якому пояснив безглуздість намагань поставити мені за обов’язок поїздку до Женеви, згадавши, що моя присутність була б даремна і навіть обтяжлива для пані д’Епіне, а для мене самого це спричинило б багато незручностей. У цьому листі я не встояв перед спокусою і дав йому зрозуміти, що добре обізнаний про деякі обставини і вважаю дуже дивним, що саме мені нав’язують цю поїздку, тоді як сам він ухиляється від неї, і про нього навіть не згадують. Я не мав можливості відкрито навести причини своєї відмови і змушений був молоти дурниці, тож цей лист міг в очах публіки накликати на мене осуд; хоча насправді він був зразком стриманості і скромності щодо людей, які, подібно до Ґрімма, були посвячені у справу, про яку я мовчав, і цілком виправдовували мою поведінку. Я навіть не побоявся додати зайву обставину проти самого себе, приписавши докори Дідро іншим своїм друзям і натякнувши, що так само думає і пані д’Удето; це була правда, але я змовчав, що, переконана моїми доводами, вона змінила свою думку. Я не міг краще зняти з неї підозру у змові зі мною, як зробивши вигляд, що в цьому разі незадоволений нею.